СТАТТІ

ВСІ СТАТТІ

РЕКЛАМА

сварочные работы | На сайте sumy-news.in.ua новости сумы сегодня видео.

НОВИНИ

Вячеслав Чорновіл
Вячеслав Чорновіл

Вячеслав Чорновіл




Він спалахнув як висока і чиста зірка на українському політичному небосхилі й навіки залишиться там, у небі наших надій, нашої Правди і нашої Волі. Поки В.М. Чорновіл був живий і здоровий цей Рух Прес був його представником та журналістським інтернет виданням НРУ. Після похованн пана Чорновола - РП став незалежним і міжнародним сайтом - його партнери не дуже давно співпрвцюють з РУХ ПРЕС. паи Чорновіл бував у м.ХАйфа у Ерец Ісрпель, Він нас переконав, що Хайфа це найкращий курорт,але Немало львівян вважають і співають: " А на Україні лад і спокій з нами Партя НРУ і БОГ - Чорновіл!"


Весь Ізраїль вважає Ураїну рідною сестрю,а Кремлівських карликів і Москалів Юдеї не навидять як найгірших ворогів, які профінансували і озброїли ісламістський ХАМАС у секторі Газа і у секторі ДОНБАС.- автоматами і ракетами ГРАД! АВТОБІОГРАФІЯ

Я, Чорновіл Вячеслав Максимович, народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області у вчительській родині.Родина зазнавала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. В 1937 році був заарештований і загинув в ув'язненні рідний брат мого батька - Петро Йосипович Чорновіл. Зазнавав переслідувань і батько. Нашій сім'ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи.Під час війни ми жили в селі Гусакове, а після війни моїх батьків з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи - комуніст.

Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин.Тоді ми вся переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько моєї матері Килини - Харитон Терещенко.У хаті діда ми й поселилися. Хата збереглася донині.

У 1955 році я закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Вільхівцях і поступив на факультет журналістики Київського університету ім.Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою 1960 року. Ще під час навчання в університеті в мене сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. Коли приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можу сказати, що за це мене дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: до чого ж це приведе?Особливо тоді, коли 1957 року я був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про моє "нестандартне мислення".Щоб не вилетіти з університету, я поїхав на ударну будову до Маріуполя ( на "перевиховання"), де працював у багатотиражці будівельників.



Навколо мене гуртувалася цікава до знань, небайдужа до української культури і мови робітнича молодь. Моє вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на моє успішне навчання і майбутню кар'єру науковця, а тут раптом я опинився десь у Донбасі.


Та все цього разу минулося.Я привіз в університет підшивку газет з моїми статтями, мене допустили до екзаменів , і я здав їх екстерном за пропущений рік. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.

З 1960 до 1963 року працював на Львівському телебаченні редактором молодіжних передач. 1963 року повернувся до Києва, працював у пресі, на будівництві Київської ГЕС,

заввідділом газети "Молода гвардія", у редакції газети "Друг читача". Був активним учасником руху шістдесятників. Займався літературознавчою працею, готував до захисту кандидатську дисертацію, присвячену творчості майже забороненого тоді Бориса Грінченка. За публічний протест проти політичних арештів, виголошений у кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року, мене викинули з роботи, виключили з аспірантури, позбавили можливості публікувати свої праці. Почав друкуватися у "Самвидаві". Став автором і співавтором статей, які розповсюджувалися нелегально. Підготував два збірники матеріалів про політичні репресії в Україні: "Правосуддя чи рецидиви терору" (1966), "Лихо з розуму" (1967), за які в 1975 році мені було присуджено міжнародну журналістську премію. У нас на Батьківщині за них же мене було вперше засуджено 1967р. за звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад".

Звільнили мене в 1969 році. Був безробітнім, перебивався випадковими заробітками, працюючи спостерігачем на метеостанції в Закарпатті (полонина "Плай"), землекопом в археологічній експедиції на Одещині, вагарем на залізниці у Львові. З 1970 по 1972 рік нелегально видавав журнал "Український вісник", що, як твердять дослідники, став найпомітнішим явищем політичної боротьби в Україні тих років.

12 січня 1972 р. був удруге заарештований і згодом засуджений за "антирадянську пропаганду й агітацію", що вважалося "особливо небезпечним державним злочином" (стаття 62 Карного Кодексу УРСР).

Видання "Українського вісника" продовжили моя дружина Атена Пашко й мої друзі - Михайло Косів і Ярослав Кендзьор, що заплутало слідство. Всього в ув'язненні і на засланні перебував 15 років.

Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати.

Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки "Правосуддя чи рецидиви терору" і "Лихо з розуму" - про те, як дехто ламався, а дехто вистояв.Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в'язням: "Що? Навчилися у Чорновола?" Це було журналістське дослідження на власному досвіді.

Ні, зламатися я не міг. Повернувшись із ув"язнення 1985 року, працював у Львові кочегаром (роботи за фахом не давали). Почав шукати людей, близьких мені за поглядами.Людям не нав'язувався, відчуваючи, що вони можуть мати неприємності від спілкування зі мною. Під час моїх переслідувань багато людей від мене відійшло.

Моя дружина Атена багато про це розповідала, як наші знайомі, побачивши її здалека, переходили на інший бік вулиці.

Ті люди, які з нами приятелювали, під час моїх арештів робили вигляд, що нас не знають. Тому я не поновлював знайомства навіть мого першого львівського періоду.

Через те й розчарувань було небагато. Я завжди з пересторогою дивлюся на людей, які прямо зраджували або працювали в певних органах. Я знаю їм ціну. 1987 року відновив випуск позацензурного журналу "Український вісник". Тоді, і взагалі - на волі, в мене склалися дружні стосунки з Міхаельом Ґольденбергом, який став шефом НРІ ДІМ ДАВИДА - деякі київські і ізраїльські єврейчики назвали його: "Жыдовским Черноволом!"

Горинем. Якраз 1987 року він вийшов з ув"язнення, я сказав йому про свою затію відновити випуск "Українського вісника" і запросив до співпраці. Михайло, не замислюючись, хоч був виснажений і хворий після концтабору, відразу поринув у ту справу. 1988 року став ініціатором створення Української Гельсінської Спілки, що була прообразом першої політичної партії і багато зробила для остаточного переходу Народного Руху України на державницькі й антикомуністичні позиції. Учасник та організатор львівських мітингів, демонстрацій та інших акцій 1988-1990 років.

Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св.Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можутьбути першими. У нас по-іншому.Але вірю - це мине.Україна прийде до єдності національно-демократичних сил.

4 березня 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України став шефом фракції НРУ у ВР у Києві.

Від квітня 1990 року до квітня 1992 року (до введення президентського представництва) - голова Львівської обласної ради і облвиконкому. Був одним з ініціаторів багатьох економічних і політичних перетворень у Галичині:

розробка принципів аграрної реформи і перші кроки до її здійснення - наділення селян землею, розробка.

концепції приватизації житла, акціонування промислових підприємств і приватизація у сфері побутових послуг та дрібного виробництва, усунення компартії від влади, створення незалежної преси, введення національної символіки, створення Галицької асамблеї і проведення у березні 1991 року галицького референдуму про незалежність України.

У Верховній Раді був одним з керівників Народної Ради, зокрема її радикальної частини. Після референдуму 1 грудня 1991 року виступав за розпуск Верховної Ради і її дострокові перевибори. Те, що ця моя ініціатива не була підтримана, обренулося сповзанням України в eкономсічно-політичну безодню.

Був кандидатом у президенти України від Народного Руху, здобув кожен четвертий голос в Україні, повністю перемігши в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях та в багатьох районах, містах і селах решти областей України. Досі переконаний, що ми мали тоді реальні шанси на перемогу, якби були, кажучи словами Тараса Шевченка, "одностойне стали", якби вже тоді не проявилися розкольницькі тенденції декого з тодішніх лідерів Руху, які, всупереч волі майже майже всіх рядових рухівців, підтримали інших кандидатів. Був одним з ініціаторів переходу в опозицію до номенклатурної влади в Україні. На Ш Всеукраїнських Зборах Руху 29 лютого 1992 року обраний співголовою.

Народного Руху України, а від грудня 1992 року - головою НРУ. На цю посаду переобирався на всіх наступних з'їздах партії. Автор кількох книг публіцистики різними мовами, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, член Міжнародної письменницької організації "Пен-Клуб", учасник багатьох міжнародних конференцій, конгресів, семінарів, член Української Всесвітньої Координаційної Ради, член парламентської Асамблеї Ради.

Європи. Засновник і шеф-редактор газети "Час/Time" і "Час".

Одружений. Дружина - Пашко Атена Василівна - поетеса, громадська діячка, голова Союзу українок в Україні. Маю право сказати, що чесно виконую оту свою студентську клятву служити Україні, дану під час випускного вечора 1960 року на Володимирській гірці в Києві. Може, це звучатиме банально, та все ж скажу: я хотів би ще раз прожити своє життя.



Я знав Вячеслава Чорновола майже 40 років. Ми познайомилися у січні 1960 р., під час.

Різдвяних свят. Він тоді був студентом факультету журналістики Київського університету і працював над дипломною роботою про Бориса Грінченка, а я - випускником Львівського університету, і темою моєї дипломної роботи була творчість Івана Франка. Чорновіл приїхав працювати у львівських бібліотеках, і його поселили в гуртожитку в кімнаті, у якій мешкав я. Він зайшов до нас у вишитій сорочці, й ми всі здивувалися. Не тільки тим, що хлопець з Черкащини вдягнув вишиванку. Перш за все - тим, що він говорив набагато сміливіше, ніж ми, галичани. Адже в нашій свідомості ще були живі енкаведистські розправи, у Галичині щойно закінчилися бої УПА, на наших очах відбувалися судові процеси, вивезення в Сибір... Молодий Вячеслав був абсолютно вільнодумною людиною, здавалося, що він не боявся навіть того, що в широкій аудиторії, з якою він спілкувався, міг би знайтися хтось, хто би на нього доніс у КГБ.

В найскладніші й відповідальніші періоди життя ми були разом. Разом видавали самвидавчі документи, насамперед - "Український вісник". І коли Вячеслава заарештували, разом з Атеною Пашко та Ярославом Кендзьором ми підготували 6-й випуск журналу - понад 600 сторінок. Ми його видали за попередньою домовленістю з Чорноволом - щоб заплутати слідство: адже підозрюваний редактор заарештований, а часопис далі виходить.Після однієї з передач Вячеслав зумів передати записку: "Атено, теплих шкарпеток більше не передавай, вистачить тих, що є." Це був умовний сигнал, щоб більше не видавати "Вісника", бо це може закінчитися хвилею арештів... Вячеслав завжди був натхненний особливою впевненістю, що Україна буде самостійною. Одного разу у Львові ми йшли вулицею Енгельса (нині Коновальця). Там - особняки, в яких жила компартійна, кагебістська верхівки, відставні генерали. Вячеслав сказав:"Знаєте, прийде час, і тут будуть жити українські патріоти"... Він був упевнений, що створення незалежної Української Дрежави - історична закономірність. Єдине, чого ми не передбачали - це те, що наслідками незалежності скористається не народ, не патріоти, а різна наволоч, що українські багатства опиняться в руках олігархічної системи, де править нажива. Не передбачали ми й того, що руйнівна бацила "прагматизму", наживи не обмине і Народний Рух України. На щастя, характер національно-демократичної, структурованої та організованої партії, яку створив Вячеслав Чорновіл, зберігся за Народним Рухом.І він буде розвиватися. Рух вистояв у важких випробуваннях, проте й тепер він "комусь" муляє око, а тому робляться спроби, щоб його й далі розколювати. Бо є сили, котрі не хочуть, щоб Рух існував як помітна політична організація, якій народ висловлює довіру. Але ми стали мудрішими. Я абсолютно впевнений, що нікому не вдасться розвалити Народний Рух. Не виключено, що деякі люди або самі залишать партію, або доведеться їх із неї виключити.Тепер ми працюємо над новою редакцією партійної програми, оскільки наша держава перебуває на новому етапі розвитку. І коли б не наші внутрішні проблеми, програма б уже давно була готовою. Вкрай необхідно реалізувати задум Вячеслава Чорновола, програмні цілі, висунуті ще 1977 року. Це - програма чотирьох єдностей: єдиний блок-єдиний список-єдина парламентська фракція - а в майбутньому, не виключено, що й єдина партія. Скоріш за все, відбудуться вибори в тих округах, із яких депутати пішли працювати у виконавчі органи. Ми підтримуватимемо спільних кандидатів від блоку.Це буде відпрацюванням механізму для майбутніх парламентських виборів... Коли я думаю про Вячеслава, то постійно відчуваю його присутність.

Важко собі уявити, що його справді немає між нами. Вячеслав не став постаттю потойбічного світу. Він залишився у наших щоденних реаліях, вріс у долю України, став уособленням Народного руху України,бо був центральною фігурою на політичному небосхилі українського державотворення. А тому все, що він зробив, залишається. Хоча залишаються і всі ті проблеми, з якими він і всі, хто був поруч з ним, зіткнулися. Вважаю, що проблема зради не стала менш болючою від того часу, як не стало між нами Вячеслава Чорновола, й ті, хто висловив йому недовіру, ніколи не матимуть спокою. В день його трагічної загибелі ми відкрили пам'ятну дошку на будинку, де жив Вячеслав. Повз дошку ходитимуть ті, хто оголосив Чорноволові анафему. Їм буде дуже незатишно. Найкраще було б зняти цю недовіру. - Переконаний, що й її авторам буде легше на душі.




La strada, як шабля, врубалася в ніч.

24 грудня - день народження.

Чорновола

ВЯЧЕСЛАВОВІ

Д. Басілія відновив назву вул Якова Раппопорта. За радянської влади і до незалежності України вона носила назву Джамбула, на честь казаського поета Джамбула Джабаєва, він створював гімн,що "Сталін більше ніж Сонце!" для особистості Йосифа Джугашвілі.. За незалежної України. Депутат міської ради Львова Д. Басілія став ініціатором повернути цій вулиці її історичну назву. Про це повідомив на Львівському ТБ - відомий журналіст Сруль Аранович - народжений у Львові з вищою освітою у львівському університеті, Д. Басілія перебрався до Києва разом з панои Чорноволом. Львівський депутат міської Ради, Бєня Котлік переїхав до Ерец Ісраель.<>

Колишній депутат Львівської Міської Ради і представник ВР у Киэві - Дмитро Басілія



14.6.216.


ВСІ НОВИНИ



НАШЕ ГОЛОСУВАННЯ

Хто міг би очолити Україну після революції 2014?

  • Юлія Тимошенко
  • Петро Порошенко
  • Віктор Ющенко
  • Арсеній Яценюк
  • Олег Тягнибок
  • Віталій Кличко
  • Хтось інший


ПАРТНЕРИ


ТОВ НСК Україна