"Великі дерева не виростають в тіні." В.Чорновіл  

статті

зміст

Політкоректність Європи на межі! Дискримінація за національною ознакою перестає бути історичним архаїзмом, принаймні у сфері туризму.

Причинами цього є росіяни. Європейці незадоволені своїм відпочинком насамперед у Туреччині, Єгипті та Арабських Еміратах через туристів з Росії, з якими їм доводиться ділити пляжі й готелі. Такі скандальні висновки зробили напередодні німецькі і французькі соціологи. Раніше це ж підтвердили голландські ультурологи-антропологи. Цивілізований світ хоче жити і відпочивати окремо від росіян, оскільки агресивна поведінка останніх створює дискомфорт для представників Старої Європи

Історія, що трапилася на одному з турецьких курортів у напруженому 2004 році, більш ніж симптоматична. Є такий тип людей – «національність – кієвлянін». Тобто тип, який не здатен прийняти українськість і українську культуру як таку. В силу переахмаченості цвєтаєвською булгаковщиною. І очевидно, що коли в таких типах щось і починає спрацьовувати на милу серцю патріота українську ідентичність, то це лише особлива агресивність україноненависницького розливу. А йдеться саме про розлив. Чоловік зраночку приходить в шикарному «олінклюзів» готелі до басейну, а заодно і похмелитися, і наривається на компашку з трьох забодунених «русскіх людей». На його прохання кельнерові принести віскі з льодом вони починають хамовито вказувати, що хахлам крім самогоняри нічого іншого пити не можна. А там далі пішло щось про сало, мову, помаранчі й таке інше. У результаті людину з національністю «кієвлянін» клинить і він першого б’є стільцем по голові, другого – з ноги в пах так, що той залітає в басейн, а за третім починає гнатися і бити з криком: «Ето вам, б-я, за Україну! Ето вам, б-я, за нашу українську мову! А ето вам, б-я, єщо і за Ющенка!».

Саме в передчассі Майдану вся ця історія видалася мені більш ніж проекцією різності шляхів українського і російського. З перебігом часу більшість тез та здогадок не просто підтвердилися, а й набули свого теоретичного узагальнення. Зрозуміло, що будь-який аналіз дій і психології імперської нації з боку представника підімперської нації завжди слабує суб’єктивізмом, тому намагатимусь уникати теми наживи українцем з недолугості росіянина. Усе одно ми ще в очах дов¬колишнього світу, а особливо того, що зветься далеким зарубіжжям, мало чим різнимося. Хоча тепер, коли демократизм України робить українця доволі цілісним з точки зору психології на теренах Неньки і поза теренами, росіянин же все більш схильний до закордонної рекомпенсації всіх своїх внутрішніх принижень та утисків.

Нещодавно трапилася мені стаття Кирила Анкудінова «Русская культура или глокая куздра?» (Сомнения русского культуроцентриста), де змодельована може й контраверсійна, але доволі випукла схема пошуку внутріросійської ідентичності. Саме тієї ідентичності, яка на багато років уперед через благий намір зіграти у власну російську місію відкине російський світ на шлях більше втрат, аніж здобутків. Цитую мовою оригіналу:

«Представим двух русских – Ивана Ивановича Орлова и Степана Степановича Козлова.

Иван Орлов – учёный средних лет, уникальный специалист по структурной лингвистике. Он – патриот России, при этом его уважает научная общественность многих стран мира. Доклады Ивана Орлова на международных конференциях вызывают огромный интерес у зарубежных коллег. Иван Орлов вежлив, остроумен, он – хороший семьянин и в совершенстве владеет восемью языками.

Степан Козлов – алкаш, завистливый гопник и уголовник. Он – в сумме – отсидел пятнадцать лет за хулиганства и кражи. Любимое занятие Степана Козлова – целыми днями валяться на диване с бутылкой пива и глазеть в телевизор. Степан Козлов регулярно колотит свою жену. Детям – сыну и дочери – он ненавистен. Однажды Козлов зверски избил соседа. Ещё он любит обзывать всех „жидами” и „чурками”.

ФИО у наших героев – равно русские. Антропологически Орлов и Козлов схожи (хотя внешне, конечно, различаются: нездоровые привычки Козлова оставили на его лице отпечаток).

Два русских человека – притом настолько разнящиеся между собой, что кажутся принадлежащими к разным национальностям (хотя это не так). И, к тому же, враждебные друг другу (хотя бы в одностороннем порядке, ведь Козлов испытывает к успешному Орлову живот¬ную ненависть). Вопрос на засыпку: кто из них двоих произведёт впечатление более русского? Допустим, что, увы, это будет Козлов… Тогда „национализм” окажется источником и синонимом негативной селекции русских: „Козловы” будут кричать: „Я русский”, бия себя в грудь и раздирая потную майку, „Орловы” свалят из России подальше или вымрут от обид. Русские (то бишь „Козловы”) будут (как бы) побеждать».

Отже, якщо навіть спробувати погодитися з частиною русотяпів про те, що українці і росіяни – одна нація, то навіть в рамках цієї моделі українці приречені на місію або ж роль «Орлових». А дії російської влади з перетворення всього населення на підпорядкованій території в «Козлових» більш ніж результативні. Ця козловість проривається як через так званих нових рускіх (НР), анекдотичний культ яких Росія не зализала й досі, так і через люмпен, що раптом почав ставати «мідл класом» завдяки світовим цінам на вуглеводні. Враження таке, що експорт хамства з Росії напряму залежить від експорту вуглеводнів. З чим-чим, але з кодексом честі чи зразками ділової етики ні російський бізнес, ні російський клас держчиновників не асоціюється.

Колонії постсовка замаячіли в Європі з постанням нових незалежних держав. Звичайно ж, вони, як вазонки, з собою перевозили і особливості споживання та побуту. А який російський побут без криміналу? Це, за своєю законсервованістю, дуже схоже на міграцію китайського фактора. Усе своє з собою – бізнес, урків і проституток. У тому одна з особливих виразних відмінностей українських нових еміграцій і російських, які вбирають у себе все постсовєтське. Українські громади принципово намагаються налагодити контакти з державним чинником країни перебування. Росіяни ж пробують нав’язати власні правила державам перебування. А ще – Церква, майже відсутня в російській моделі, в той час як в українській моделі церква є найактивнішим організатором громадського життя. А для християнської консервативної Європи цей фактор неоцерковленості перетворює російську присутність на фактор нестабільності. На фактор девальвації цінностей. І девальвації майна, чи то нерухомості, якщо хочете. Іспанія це відчула на собі як ніхто інший. І Лондон це вже відчуває. Скільки б не переплачували за об’єкти нерухомості росіяни, але їхня присутність в певній місцині починає нагадувати таку ж присутність чорношкірих у населених пунктах Північної Америки, що заселені білими. Якщо афроамериканець купує будинок у селищі білих – нерухомість падає в ціні на четвертину.

А ще особлива тема – це рускіє на курортах. Чартери, тобто літаки, заповнені проститутками з Москви, на французькі гірськолижні курорти – це тема для скандалу в Європі і предмет особливого НР геройства в Росії. Тому пошук власного євразійського шляху може видатися спробою російського істеблішменту уберегти Європу від зайвої присутності руского чєлавєка. Vodka, caviare* і russian girls – усього лише елементи моди. Так і мода на албанське теж приходить і минає. Але жодна ціна на газ російського походження не перекриє ціни втраченої ідентичності. Не кажучи вже про сліди плутонію у лондонських кав’ярнях. Володимир Цибулько
17.07.2008