СТАТТІ

ВСІ СТАТТІ

РЕКЛАМА

системы контроля доступом смарт карты как работает смарт карта touch memory irs.ua

НОВИНИ

Олена Бондаренко
Олена Бондаренко

Олена Бондаренко: Солідарність у захисті своїх прав об'єднає Україну



Народний депутат (фракція "БЮТ-Батьківщина") Олена Бондаренко відповіла на низку питань газети "Голос України" (ГУ №4, 12.01.2012р.) Однак інтерв'ю редакцією було піддане цензурі. Пропонуємо увазі читачів розмову в повному обсягу.



-Ви народилися в Сибіру, в таборі для політв’язнів. Ким були ваші батьки й чому опинилися в ув’язненні? Яким було ваше дитинство? Коли повернулися в Україну?

- Історія життя і кохання моїх батьків – одна з багатьох, що з них, наче зі шматочків смальти, складається трагічна доля нашого народу, де любов і смерть ходять разом, як сестри, а квіти проростають крізь каміння.

Мої батьки – політв’язні, учасники повстання в’язнів Кенгіру. Мама 16-річною дівчинкою опинилася в таборах за брехливим і підлим звинуваченням у «зраді Батьківщини». 1990 року повністю реабілітована за відсутністю складу злочину. Батько, угорський лікар Ференц Варконі, задовго до появи роману О.Солженіцина «Архипелаг ГУЛаг» розповів про Кенгір у своїй повісті «Допоки одного дня…». Про батька, на жаль, знаю дуже мало. Після звільнення – не був громадянином СРСР - опинився у Мюнхені, працював в угорській редакції Радіо Свобода. Помер 27 червня 1987 року, точнісінько того самого дня, коли, 33 роки тому, було придушене Кенгірське повстання. Ми з батьком так і не побачилися…

2008 року вдалося знайти батькового друга і колегу по роботі на радіо – російського правозахисника Вадима Білоцерковського. На запрошення родини Білоцерковських побувала у Мюнхені – біля будинку, де жив батько; у його колишньому робочому кабінеті на РС; на цвинтарі, де був похований (його тіло згодом знайшло спочинок у рідній угорській землі - на жаль, де саме, поки що не знаю). Прекрасний образ батька, створений мамою в моїм серці, знайшов цілковите підтвердження в оповідях його друзів.

Минулого року вийшов друком роман талановитої письменниці Лесі Романчук «Лицарі любові і надії», героями якого є також і мої батьки. Їх поєднало повстання, під час якого священик-політв’язень вінчав близько сімдесяти закоханих пар, у тому числі й їх. Батькам судилося бути разом лише 40 днів. Коли на повсталих рушили радянські танки, мама була серед тих жінок, здебільшого українок, які, взявшись попід руки, вийшли їм назустріч. Багатьох танки розчавили. Тих, хто вижили, після придушення повстання етапували в Сибір, до Тайшету. Там я й народилася. Через дев’ять місяців по мене, вмираючу від недокрів’я, приїхав дідусь, мамин тато, і привіз у рідне село Горіхове, на Луганщину. Там росла, вчилась у школі. Тим часом мама працювала в Луганську на тепловозобудівному заводі, вивчилася на інженера. Отримала однокімнатну «хрущовку» - і забрала мене до себе…

- Коли у Вас виникли українські патріотичні та національно - демократичні погляди? Адже тривалий час ви мешкали в російськомовному Луганську, де зазвичай формуються проросійські політики.

- Насправді у тих краях багато патріотичних людей. У моєму дитинстві село було україномовним. Настільною книгою в хаті моїх дідуся Олександра Якимовича та бабусі Ганни Назарівни був «Кобзар», - пам’ятаю, бабуся щоразу ревно плакала, перечитуючи «Наймичку», «Катерину». Часто збиралися сусіди, родичі, співали українських пісень. Згадували знайомих, не раз чулося дивне, як на мене, малу: «Помер з голоду», «розкуркулили». Якихось особливих «політичних» розмов ніби й не було, але змалечку розуміла себе українкою.

Коли вже до Луганська переїхала, виявила для себе чудову газету «Молодогвардієць» - не знаю, як це вдавалося її колективу, але була вона досить сміливою, аж поки, наприкінці 80-х, і геть «розперезалася», ставши головним легальним рупором української патріотичної, демократичної думки.

У школі почала писати вірші. Микита Чернявський, Іван Савич, Іван Низовий – старші товариші й учителі, які в 70-і відкрили мені Стуса, Світличного, поетів «Розстріляного відродження», «заборонені» твори Сосюри.

Згодом – «Комітет захисту перебудови», УНДЛ, УГС, очолила Луганську крайову організацію Руху, була довіреною особою Вячеслава Чорновола на виборах Президента України 1991 року, а через три роки стала заступницею Голови НРУ… Тож і виходить, що погляди мої не «виникли», а росли – і виросли - разом зі мною.

- Яке у вас залишилося враження загалом від Донбасу? Адже знову-таки в більшості людей дещо звужене уявлення про цей регіон.

- Донбас різний. Скажімо, Донеччина й Луганщина. Частина Луганщини, слобідська, була – може, й тепер лишилася -україномовною, дуже потерпіла від Голодомору (у рухівській газеті «Луганські вісті» ми друкували спогади старших людей зі Сватівщини, Старобільщини, Біловодська, Новопскова про ті страшні події).

Взагалі враження – це якщо приїздиш туристом. А це моя рідна земля, рідні мені люди. Коли знаєш, як тяжко вони працюють, як важко живуть, серце хоче розірватися. Вони відверті, говорять те, що думають, і дуже мало бачили людського ставлення влади до себе. А влада їх багато років налаштовувала проти західняків, демократів, україномовних, - аби шукали винних у своїх бідах деінде, лише не серед місцевих бонз. Але якщо вже мої земляки піднімуться – тримайся! 1990-го року луганчани – всупереч владі - обрали депутатом Верховної Ради СРСР журналіста-опозиціонера з «Литературной газеты» Юрія Щекочихіна (я була в його команді, це був перший досвід справжніх виборів!) Потім – голодування шахтарів Первомайська з політичними вимогами. Потім Донбас голосував за Незалежність. Ще був великий і тривалий шахтарський страйк на стадіоні «Авангард» у Луганську.

Нині в Донбасі дуже багато людей, цілковито розчарованих у нинішній владі. Зміни тут невідворотно зріють, людям набридло бути обдуреними, гнобленими, зневаженими, вони стають на захист своїх прав, як, наприклад, чорнобильці. Солідарність у захисті своїх прав – от що справді може об’єднати – і об’єднає! – всю Україну.

- Ви депутат чотирьох останніх скликань, вперше були обрані до парламенту від Народного руху України, зараз перебуваєте у фракції «БЮТ – «Батьківщина». Що, на ваш погляд, призвело до занепаду НРУ та втрати ним ролі провідника в націонал-демократичному русі, роздрібнення та одвічної хвороби «гетьманства» в патріотичному політичному таборі? Втрата лідера (В. Чорновола) чи щось інше?

- Мені видається не зовсім коректним і зовсім не справедливим оперувати такими термінами. Є цілком об’єктивні речі: на початках своєї діяльності Рух мав за мету здобуття Незалежності. Цієї мети було досягнуто. Але водночас при владі, за вельми незначними винятками, залишилися ті самі люди, що й за УРСР. Лише трішки підфарбувалися, взяли на озброєння «державницьку» риторику, замінили в кабінетах портрети Леніна на Шевченка (трохи згодом стало «модно» прикрашати стіни парсуною сущого на цей момент Президента) - і заходилися будувати «Україну для людей» - зрозуміло, для яких. Що мав робити Рух? Долучитися до такої «розбудови», освятивши її присутністю своїх представників у владних структурах – як правило, на посадах, що жодними чином не впливали на процеси ухвалення рішень? Чи піти в «глуху» опозицію з поступовим витісненням на загумінки «державотворення»? Обидва варіанти – гірші. Бо єдиний добрий – узяти владу самим, будувати державу і відповідати за результати. Як це сталося в країнах Балтії, у Польщі, Чехії тощо. А в Україні як було? - трохи рухівців у парламенті, дрібка – у виконавчій владі, дещиця – в місцевих радах. Почалася дискусія між прихильниками і противниками «конструктивної опозиції», потім, з «допомогою» влади – розкол, від якого НРУ так остаточно й не оговтався. Убивство лідера – травма, коли рубець назавжди. Нині Рух – партія не лише з великою історією, а й із порядним сьогоденням – не плазує перед владою, має свою послідовну позицію. А щодо «хвороби гетьманства» - то вона насправді частіше стимулюється владою (і досить вагомо), ніж існує насправді.

- Що заважає нині демократичним силам об’єднатися принаймні не в одну партію, а піти на нові парламентські вибори «єдиним фронтом»?

- Давайте трішки переінакшимо: що – або хто - може допомогти демократичним силам об’єднатися? В сенсі «хто» - ніхто краще за владу. Садистськи знущаючись із Юлії Тимошенко, топчучи людські і громадянські права, влада дає сигнал кожному, в тому числі й вождям: ховайся, трусися, просися. Або: вставай, гуртуйся, борися. Що кому підкаже інстинкт самозбереження. Чи, якщо хочете, інстинкт збереження своєї країни.

Певний прогрес поволі вимальовується: є домовленість про висування на парламентських виборах єдиного кандидата від опозиції в мажоритарних округах. Є реальна можливість отримати максимальний результат у «списковій» частині. Перемога опозиції цілком реальна. Аби лише кожним рухало розуміння пріоритетів. І щоб стало хисту фахово проконтролювати вибори і захистити результати.

- Ви за фахом журналіст і тривалий час очолювали рухівську газету «Час-Тайм». Якою, на ваш погляд, має бути політична журналістика та що маємо нині на практиці? Чи є зараз в Україні свобода слова?

-Газета «Час-Тайм», про яку Ви згадали, не була рухівською в сенсі «бойового листка», але опозиційною – точно. Виходила на 16 шпальтах, з серйозною аналітикою, робили її люди, які вірили в ідеали і мали переконання, зрештою, інші й не могли працювати у команді Вячеслава Чорновола. Припинила газета своє існування, бо її замордували – від пожежників і санстанції до судів, позовами «про образу честі, гідності й ділової репутації» - був такий «модний» спосіб розправи з норовистою пресою.

Сьогодні українські медіа дедалі рідше називають четвертою владою. Бо влада має бути незалежною, точніше, залежною лише від народу, як ЗМІ - лише від читача (слухача, глядача). Ні перша (законодавча), ні третя (судова) гілки, ні «четверта» нині такими не є. Про «другу» - годі й говорити.

2004-2005 р.р. адмінцензура з її темниками «відпала». На зміну прийшла інша - за висловом Юлії Мостової, «цензура долара». Сьогодні, на мою думку, відродилася перша і збереглася друга, поєдналися страх втратити роботу з прагненням заробити в будь-який спосіб. «Джинса», перелік осіб, про яких, ніби, перепрошую, про покійників – добре або нічого, виродження ток-шоу в суцільну свару (що, до речі, не є випадковим – владу влаштовує саме такий ракурс: мовляв, дивіться, всі політики отакі придурки), коли журналіст лише відсторонено спостерігає...

«Камерні» зйомки Юлії Тимошенко – ганьба на цілий світ. Зрозуміло, хто замовив, ясно, для чого. Тимошенко у своєму листі дуже чітко про це говорить. Домогтися від начальства СІЗО, хто санкціонував це знущання з гідності й прав людини поки що не вдалося, відповідь на запит депутатів можна передбачити. «Викид» відео в інтернет і на телеекрани – теж частина замовлення. До моралі волати марно.

Ще одне: ми говоримо про відсутність «нових облич» у політиці, та ще й порядних, і чудово розуміємо, що «нові обличчя» мають дуже малий шанс «засяяти». Якщо, звичайно, вони не є «новими мільйонерами».

Гадаю, свобода слова, як це не банально – не тільки і не стільки можливість говорити і писати, що заманеться. Це насамперед – відповідальність. Це об’єктивність, зрештою, це, не в останню чергу, дотримання Етичного кодексу журналіста. Тобто речі, для професіонала ціннісні апріорі. Знову ж таки, відповідальність і порядність – орієнтири загальнолюдські.

Об’єктивно – є чесні видання, і журналісти, і «на місцях» теж, хоча це дуже важко. Як є мислячі, серйозні політики з переконаннями. Однак… Варто інколи подивитися, хто з депутатів яку пресу купує вранці, коли «пленарка» - і багато чого стане ясно. Свого часу «Братів Гадюкіних», які виконували свої пісні місцевою говіркою, деякі критики шпетили: «Чому ви такою жахливою мовою співаєте?». На що вони відповідали: «А чому ви так говорите?»…

- У парламенті Ви нині очолюєте підкомітет з міжнародно-правових питань та ґендерної політики Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Чому вам так близька тема ґендерної рівності – ви особисто зазнавали якихось утисків з боку чоловіків?

- Ґендерна рівність – це рівність жінок і чоловіків, а не надання привілеїв представникам чи представницям однієї статі. Один із найвульгарніших стереотипів: права жінок відстоюють жінки, які «зазнали утисків від чоловіків»; за подолання насильства в сім’ї борються ті, хто «був підданий такому насильству» тощо.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах». «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, … незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища…» Це цитати із Загальної декларації прав людини, документа, який 63 роки тому, без перебільшення, назавжди змінив людство, який водночас є вербальним втіленням найзаповітніших людських мрій – і напрямною на шляху демократії, верховенства права, прав людини.

Конституція України також спирається на Декларацію, Конвенцію ООН з прав людини. Однак Конституція гарантує рівні права, а рівні можливості слід створювати – законодавчо, на рівні виконавчої влади, спільною працею держави й суспільства. Це тривалий і складний процес, не привід для піару, а щоденна праця. Сьогодні, й це назагал відомі речі, жінок дуже мало у сфері ухвалення рішень (прогляньмо кількісний склад органів законодавчої, виконавчої влади), у великому бізнесі, серед партійного керівництва. Також відомо, що там, де «біля керма» жінки нарівні з чоловіками – значно більше уваги приділяється соціальним питанням, вирішуються проблеми сім’ї, захисту прав дитини, більше втілюється відповідних державних програм. Класичний приклад – «соціальні країни» Швеція, Норвегія, Данія. В українському парламенті жінки становлять близько 8% (країни, де в законодавчій гілці влади представлено менше 10% жінок, належать до країн «третього світу»).

Нинішній, «чоловічий» склад Уряду пропонує проект Держбюджету, обернений «спиною» до проблем сім’ї. Як, зрештою, й до багатьох інших - проблем пенсіонера, бюджетника, інваліда, «чорнобильця»…

От і виходить, що забезпечення рівних можливостей жінок і чоловіків – не самоціль, а засіб досягнення гармонії в державі й суспільстві.

Влада має давати суспільству сигнали щодо свого ставлення до проблеми, й ці сигнали повинні бути позитивними, об’єднавчими, а не навпаки. Яке може бути об’єднання на тлі висловлювань відомого кандидата в президенти, що коли політик – жінка, то вона повинна «йти на кухню і там показувати свої примхи»?

Коли вперше за дорученням Комітету я очолила підкомітет, відверто кажучи, довелося засвоювати багато чого просто з азів – заглиблюватися в історію питання, в термінологію. Дуже плідною стала співпраця з неурядовими організаціями, експертним середовищем – це люди подвижництва. Проведено лише в поточному скликанні близько десятка слухань, круглих столів, у тому числі – «Становище чоловіків в Україні». В Комітеті рівних можливостей жінок і чоловіків Парламентської Асамблеї Ради Європи спільно з Міжнародним жіночим центром «Ла Страда-Україна» ініційовано і проведено слухання «Становище жінок в Україні».

Але обговорити проблему замало. Вносяться зміни до чинного законодавства у цій царині. До речі, проект Закону «Про внесення змін до деяких законів України (щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у сфері праці)», що його внесли на розгляд Верховної Ради народні депутати Олег Шевчук та Ярослав Сухий, містить також і пропозиції щодо забезпечення рівних можливостей для участі жінок і чоловіків у виборчому процесі.

При підкомітеті створена робоча група, яка займатиметься законодавчими напрацюваннями у сфері рівних можливостей. До участі запрошені провідні експерти, представники і представниці законодавчої та виконавчої влади, громадянського суспільства.

Головне – у справу, якою займаєшся, треба вірити, а не розглядати її як «тему». Рівні права і можливості – складова великої, благородної справи захисту прав людини.

- А у вашій родині є ґендерна рівність? Хто глава сім’ї – Ви чи чоловік?

- Ми подружжя, що значить – друзі, однодумці. Є речі, на яких краще розуміється чоловік, є – де краще орієнтуюсь я. Але ми радимося, допомагаємо одне одному. Так і дітей вчимо, і не без успіху. Не можу втриматись, аби не сказати трішки про свого чоловіка. Він лікар-хірург за фахом і музикант за покликанням, був одним із засновників львівського рок-середовища. Саме творча складова його особистості мене і привабила найбільше свого часу…

-Одне з ваших захоплень – поезія, Ви – автор декількох поетичних збірок. Коли прийшло це захоплення, чи пишете зараз вірші? Чи надихає парламент до творчості?

- Про те, що вірші почала писати ще у школі, я вже говорила. І про своїх учителів – Чернявського, Савича, Низового – теж. Маю сказати і про тих, завдяки чиїй творчості душа моя росла і досі підноситься, вростає у простір небес. Тарас Шевченко, Микола Вінграновський, Федеріко Гарсіа Лорка у перекладі Миколи Лукаша, Григір Тютюнник, Ніколоз Бараташвілі… Ні, перелічити неможливо, і яке щастя, що їх так багато!
Поезія, як і журналістика, були не захопленням – вбачала у них справу життя, головне покликання. Але не можуть існувати вільно ні поезія, ні журналістика в суспільстві невільних, безправних, принижених людей. Тому «За вашу і нашу свободу!» - мій головний життєвий дороговказ. Публіцистика, політична аналітика залишилися зі мною – як складова роботи в політиці. А щодо поезії - мені ближчий принцип «Не пишеться – не пиши», ніж «Жодного дня без рядка», тому віршів небагато, а те, що пишеться – в радість.
Чимало замислила: записати мамині спогади, почати писати свої, найперше - про дивовижних, прекрасних людей, щастя спілкування і дружби з якими подарував мені Господь.

А до творчості надихає не парламент, а зовсім інше. Тихий дощ і шерхіт осіннього листя, дитячий і пташиний щебет, рідні люди поруч… Непроминуща любов – твоя до світу і світу – до тебе. Стояння проти – свавілля, брехні, підлості, і стояння за – справедливість, свободу, гідність. Лише так і ти не проминеш…

Бесідувала
Юліана Шевчук
16.06.2016
За темою:
«Олена Бондаренко: влада убиває політичного опонента»

«ПРО ВИДАТНИХ УКРАЇНОК»

«Олена Бондаренко (Авторська Колонка)»


ВСІ НОВИНИ



НАШЕ ГОЛОСУВАННЯ

Хто міг би очолити Україну після революції 2014?

  • Юлія Тимошенко
  • Петро Порошенко
  • Віктор Ющенко
  • Арсеній Яценюк
  • Олег Тягнибок
  • Віталій Кличко
  • Хтось інший


ПАРТНЕРИ


ТОВ НСК Україна