СТАТТІ

ВСІ СТАТТІ

РЕКЛАМА

НОВИНИ

Письменники Антін МухарськийЛеся Романчукбіля тачанки Мухарського
Письменники
Антін Мухарський
Леся Романчук
біля тачанки Мухарського

Шансон'є Мухарский виявив письменницький талант



Найвідоміший український шансон'є Антін Мухарський відомий як колишній актор і шоумен у 2012 році став автором роману "ДОБА сповідь молодого «бандерівця»" який виявився одним з найпатріотичніших літературних творів, який став підсумком його музно-поетичної творчості. Ця книга на даний момент отримала досить велику популярність у середовищі українських громадян та української діаспори. У інтерв'ю РП пан Мухарський розповів , про те що сприяло ідеї видання цієї книги.





Українцем я став не відразу. Хоча, точніше, я сам вирішив стати українцем. Як це так, запитаєте? Адже українцями не стають, а народжуються. Аж ні, зовсім ні. У якомусь близькому чи далекому майбутньому, можливо, так і буде, а за тих часів, коли жив я, право бути українцем треба було вибороти й відстоювати його щодня, бо геть усі намагалися відібрати його у тебе. Адже навколо лежала величезна, безкрайня територія від самих Карпат аж до Курильських островів щільно заселена численними племенами гомо совєтікус.

Антін Мухарський ДОБА

Такою собі велетенською сірою біомасою або, як казав той, «особливою породою» людей, в яких імперська держава під назвою СРСР стерла майже всі національні, культурні, ментальні відмінності, плекаючи у такий спосіб єдиний «радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу, байдуже чи «хрущовської», чи «брежнєвської» забудови, довбешку задурювали великою надмісією, типу світлого майбутнього», годували ерзацем естрадної попси, шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем.

І раптом якомусь придуркові на прізвище Горбачов (хоча чому придуркові, була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спала на думку ідея позбавити народ алкоголю. І все - імперія розвалилася. А на її руїнах постала, а точніше, «впала нам на голову» Неза-лежна Україна. А от що з нею робити, гадаю, мало хто знає й у самій країні. Бо всі ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які відсиділи за Україну в мордовських таборах просто фізично не здатні охопити всі ділянки державотворчої діяльності, усі фронти, на яких треба виступати й ладнати підмурок нової держави.

Натомість займають їхні місця такі собі хохли-пере- вертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бан-дитського виду наволоч, що приймає якісь закони, сидить у Верховній Раді, радиться, «мутіт», «рєшаєт». І навіть Народ¬ний Рух України, який так славно виступив на самому почат¬ку дев'яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою, і в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдо Україною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас знову може потяг-нути вся та комуно-фашистська компартійна зараза, яка нині перефарбувалася в адептів незалежності, повбиралася у ви-шивані сорочки й зі слізьми на очах співає «Ще не вмерла...», приклавши руку до серця.

У 1989-му, коли я повернувся з армії, вже не застав тої краї-ни, яку пам'ятав. За ці два роки все змінилося. Я вперше, - кля-нуся! - вперше почув на вулицях Києва українську мову... Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побу¬ті спілкувалися кілька професорів, яких всі вважали старими маразматиками, а в природному середовищі, і не з вуст селян на базарі, які й розмовляли страшним суржиком, а з вуст моїх однолітків, з вуст передової молоді, яка вчилася в університеті Шевченка, в педагогічному університеті, в політесі, в інших вишах. І трапилося це на концерті групи ВВ, який відбувався в будинку культури авіазаводу імені Антонова. Набився тоді повний зал, і всі переважно розмовляли українською, і тоді я - вперше! - теж у побутовому спілкуванні заговорив українською і, не повірите, відчув такий захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, яка народжувала¬ся в мене просто на очах.

Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним iмбіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штабу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ, носієм української культури й ментальності (живої культури й живої менталь-ності, хочеться додати у цьому місці), людиною з великою іс¬торичною місією відродження Великого Українського Духу, яким жили й за який віддавали своє життя покоління моїх пращурів. Не зважайте на деяку пафосність моїх слів, адже у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтич- ну атмосферу, у якій моє покоління з дітей гомо совєтікус пе¬ретворювалося на українських патріотів.

Пам'ятаю, я тоді виголив собі справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери й ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку - на гілляку!», - проказував подумки, як молитву, аби відвести лихе око, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному наплічнику важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі нападу. Мама у ті часи часто заламувала руки й плакалася, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і жит¬тя покласти не жаль!».

«Дурень! Ой, молодий дурень!» - нарікала мама, але я був стійкий у своєму бажанні відчувати себе українцем. «Ну, як справи, бандерівець?» - завів тоді й батько собі звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, - теж жартома відповідав я йому, - от незабаром виборемо Незалежність і всіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо із країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постановником у великому відділі фестивалів та концертних програм, так би мовити, воював на ідеологічному фронті. " Ну-ну, - відказував, ти насправді будь із цим обережним, бо, мені здається, ще трохи й знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не незалежність.

Від Редакції РП: При закінчені розмови пан Мухарський заявивив, що всі ці думки висловлені під час інтерв'ю, є у новому романі "ДОБА". Оскільки ця книга є прочитаною майже всіма працівниками редакції РП, таким чином загальною виявилася думка про значно ширший маштаб і різнобарвність ідей описаних у романі.

6.10.2012
За темою:
«Антін Мухарський та гурт "СамоГон" створили найякісніший український шансон (ВІДЕО)»

«Українські музиканти про мовний закон(ВІДЕО)»


ВСІ НОВИНИ



НАШЕ ГОЛОСУВАННЯ

Хто міг би очолити Україну після революції 2014?

  • Юлія Тимошенко
  • Петро Порошенко
  • Віктор Ющенко
  • Арсеній Яценюк
  • Олег Тягнибок
  • Віталій Кличко
  • Хтось інший


ПАРТНЕРИ


ТОВ НСК Україна