Людям цікаві лишень ті, хто одбивається

“Моя порада проста: не читай дурниць” – Михайло Драгоманов. Драгоманов галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців за нерозумну москвофобію. Називав себе !панмалорусистом. Мовляв, коли українство стане працьовитим і сильним, тоді й заслужимо зватись Україною, а не малоросією.

У нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині, – писала у спогадах про Михайла Драгоманова (на знімку) його молодша сестра Олена Пчілка. – Слово це по своєму первісному змісту означає – перекладач… Єсть актовий документ, що прадід наш Стефан Драгоман вже й не був драгоманом, а однак мав це прізвище. Жив він уже на Полтавщині, і вибрано його було війтом міста Переяслава. Син Стефана Драгомана Яким, наш дід, підписувався вже ”Аким Драгомановъ”… З Переяслава переселився він до іншого полтавського й теж гетьманського міста Гадяча… Тут служив Яким Драгоманов при гетьманськім уряді генеральним суддею”. Про їхнє з братами дитинство згадувала: ”Завдяки тому що наші тато й мама не були ”великими панами”, у нас не було ніяких гувернерів, ні гувернанток. Доглядала нас мама, за помоччю няньок.

Якби ім’я Михайла Драгоманова з’явилось під молитвою “Отче наш” або гімном “Боже, царя храни”, казав Іван Франко, то й їх би негайно заборонили. Росіяни вважали його мазепинцем, а свої навпаки – обрусителем. Був небажаний ані в Російській імперії, ані в Австро­Угорській. Драгоманов – один із найпотужніших наших інтелектуалів – не ужився й із тодішніми європейськими соціалістами, хоч і вважали його серед них чільною постаттю.

Сам казав: “Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму”. І уточнював: “Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням”. Не терпів цього й серед ­своїх: ­галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців – за нерозумну москвофобію.

Письменник Борис Грінченко в 1892–1893 роках виступив у пресі з “Листами з Наддніпрянської України”. У них вину за “обмосковлення” України поклав на всіх росіян, а також на школу й літературу. Назвав москалізаторами й письменників – Котляревського, Квітку, Куліша, Костомарова, які писали іноді російською. Грінченко вважав: “У кого мова московська, у того й думки московські”, а кожен рядок, написаний по­російськи, – крок до зради. Драгоманов відповів циклом “Листів на Наддніпрянську Україну” 1893–1894­го. І дорікнув Грінченкові, що той не має точного наукового методу, а керується “глазоміром” етнографічного патріотизму.

Драгоманов говорив, що російський уряд, мовляв, лихо робить не лише нам, а й своїм. Але ж є уряд, а є російські ліберали. А ідеї європейського лібералізму вперше в нас з’явилися не в українській, а саме в російській одежі. Українці, продовжував, знайшли самі себе, лиш коли пройшли європейську школу, в чому нам найбільше помогла російська література. Бо за браком своїх шкіл саме в “школах московських” прилучалися до світової культури і Микола Костомаров, і Тарас Шевченко.

Він без пієтету ставився до класиків – навіть до Шевченка. Протиставляв націоналізм – і російський, і український – космополітизмові. Мовляв, ми не повинні визнавати ніяких обов’язкових історично­національних святощів. Казав, що слабина українського руху в тім, що він романтично­емоційний. Треба передусім розвивати українство як науку, а політична діяльність за умов нерозвиненої національної свідомості – передчасна й шкідлива.

Сам себе називав практичним політиком­еволюціоністом, який твердо пам’ятає: “попереду іюля мусить іти март – значить, і працювати треба на те, щоб март наступив, а потім і про іюль поговоримо”. Драгоманов уважав, що політичну свободу в Росії українська нація може одержати шляхом не сепаратизму, а федералізації. У цьому розходився із багатьма співвітчизниками. Ті говорили, що легко так думати за кордоном. Київський українофіл Павло Житецький писав йому: “Ви на це дивитеся згори, а ми – знизу”.

Інший киянин, фольклорист Олександр Лоначевський, на прізвисько Ломака, 1876 року писав Драгоманову так: “Я ще зроду не бачив москаля не обрусителя. Серденько, загляньте собі в душу: на чім покладаєте ви віру в москаля? Покажіть мені хоч одного москаля, що не дивився б на Слов’янщину як на базар для своїх товарів, такий базар, де вони самі й ціну назначають!”

Драгоманов відповідав: “Бачите, серденько, перше моє правило – через факти не перескакувати. Я б сам бажав, щоб уся земля була Україною, але що ж я буду робити, коли вона тільки по річку Случ? А я за Случчю, та ще й у ненародній сфері, українцем буть не можу, бо там не Україна. Чим був би Шевченко, якби йому прийшлось буть на моєму місці – не знаю, діло тільки в тому, що Шевченко не був на моїм місці”.

Він називав себе “панмалорусистом” і своєрідно трактував це. Мовляв, коли українство стане працьовитим і сильним, тоді й заслужимо право зватись Україною, а не Малоросією.

У всякому ділі любив довершеність. Вважав, якщо примітки до книжки не всебічні, то краще не треба ніяких. “Я в Парижі любувався на сусіда, що робе ящики для товарів – як він забиває цвяхи, Рубінштейн та й ­годі!” А коли київська “Громада” запропонувала йому писати на історичні теми, “имея в виду русскую цензуру”, відповів, що час уже складати історію України, “имея в виду” тільки наукову правду, а не “русскую цензуру”. А все, що наші історики писали з кінця XVII ст., нікуди не годиться, бо нав’язує публіці фальшиву думку: мовляв, українці тільки на те й живуть, щоб Польщу розвалити, а потім “благоденствовать” під московськими царями.

У 1878–1881 роках Драгоманов випускав за кордоном часопис “Громада” – перше в історії української преси безцензурне видання. Київська “Стара Громада” створила спеціальний фонд, і Драгоманов на ці кошти організував друкарню, де виходило також чимало брошур і книжок. Писав до Москви видавцеві Суворіну: “Мои корабли сожжены и пока в России не будет конституции, я в нее не вернусь. Здесь же я не затем, чтобы молчать и прятаться”.

1876 року Російська імперія взялася “визволяти братні народи Балкан”, передусім болгар, від турецького ярма. Драгоманов відгукнувся статтею “Чистое дело требует чистых рук” у журналі “Молва”. Нагадав, що того ж таки 1876 року цар своїм указом заборонив українське друковане слово. То ж яку свободу Росія несе народам Балкан, якщо поневолює свої народи?

Згодом окремою брошурою вийшла стаття “Турки внутренние и внешние”. Мовляв, не можуть визволяти слов’ян від турків ті, хто сам поневолений “турками внутрішніми”. Ця стаття стала відома в усій Європі, Драгоманова почали називати Новим Герценом. У статті “Внутрішнє рабство й війна за визволення” він проголосив необхідність визволення самої Росії. Доки є болото, будуть і чорти”, – писав Драгоманов, і головним завданням вважав знищення болота. Тобто самодержавства.

Він був авторитетом навіть у супротивників, не кажучи про прихильників. Свій переклад “Фауста” присвятив йому Іван Франко. Казав: “Драгоманов для нас є чимось більшим, як заслуженим чоловіком. Ми в ньому шануємо друга, вчителя, провідника. Голос його для нас був голосом сумління”.

В останні роки Михайло Петрович жив у Софії. ­Болгари охоче надали б йому громадянство, але він не хотів, бо вважав, що це перешкодить повернутися додому, хоча б по смерті. В одному з останніх листів написав незвичні для себе слова: “Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над водою?”

Слова, що вважаються його заповітом: “Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбиває­ться, і таким лишень звичайно й помагають”. Надрукував це 1895­го – в рік смерті – у журналі “Народ”.

Драгоманов казав, що його дітям, народженим за кордоном, “ні Дніпро, ні Псьол нічого не говорить і не говоритиме, і сього не поправиш!” Одначе всі троє його дітей – Ліда, Аріадна та Світозар – таки повернулися в Україну.

———————————————————————-

“Читай біографії людей первого сорту”

1894 року Михайло Драгоманов у листі до 17-річної небоги Ольги Косач – сестри Лесі Українки – радив їй: “Вивчись як більше чужих мов – французьку, німецьку, англійську обов’язково, а італьянська сама прийде – щоб голова твоя була просто в Європі, а не в Петербурзі або на Лук’янівці”.

Якось Ольга затрималася з відповіддю. “Ти довго не писала, – дорікав. – Не привчайся змолоду до цієї азіатчини. Пам’ятай, що все в людях, в тім числі й т. зв. серце, котрим люблять хвалитись росіяне перед Західною Европою, єсть річ, котра не так дається природою, як розвивається. Російське ж серце таке, що воно тебе любить, а сьогодні не напише, а завтра забуде – дивись, ти й помер, а серце собі посумує та й уп’ять за своє з кимось другим. І так се палке серце переживе сто приятелів, і само стане салом. А в холодного європейця серце без діла ні в копійку не ціниться. Ти старайся хоч на п’ятака діла зробити – дивись, із п’ятаків холодних гарячий мільйон зробиться. І скільки я не бачу росіян – головна ознака їх та, що вони не знають, чого, власне, їм хочеться. А якби знали, були б прекрасні люде, може, ліпші, ніж європейці”.

Іншого разу писав Ользі: “Моя порада проста: не читай дурниць. Спи, їж, гуляй, танцюй, землю копай – чим більше, тим ліпше, а дурниць не читай і з дурнями не водись. Читай речі первого сорту. В газетах не читай нічого, окрім телеграм. З росіян читай старих – од Пушкіна до Тургенєва, а Толстого кинь на “Анні Кареніній”, Достоєвського – на “Бєсах”, а на решту махни рукою. Далі читай російських статистиків, істориків – факти, а не філософію, бо вона у них дитяча через те, що вони виділили історію Росії в осібну науку од загальної, а се все рівно, якби хтось виділив нау­ку про собак од зоології. Не читай публіцистики, полеміки і критики теперішньої. Взагалі бери у росіян матеріал, а філософію – те, як обробляти той матеріал – шукай у європейців, читай Дарвіна, Дік­кенса, Шекспіра, Данте, Канта, Спінозу, Аристотеля, Таціта. Читай біографії людей первого сорту. Простенька історія в якому-небудь європейському учебнику в сто раз більше тебе навчить, ніж десять ночей спорів на тему: что делать? Вивчившись у товаристві джентльменів думати ясно і почувати енергійно, ти сама знайдеш, що тобі робити на Волині й чим зайнятися на Полтавщині”.

“Наталку Полтавку” знав напам’ять

1841, 18 вересня – Михайло Драгоманов народився в Гадячі на Полтавщині в родині дрібних дворян. Мав братів Івана й Олександра та сестру Ольгу (літературний псевдонім – Олена Пчілка, мати Лесі Українки). Їхній батько Петро Якович закінчив Петербурзький університет, служив юристом військового міністерства, знав англійську та французьку, писав вірші. Повер­нувся до Гадяча наприкінці 1830-х, оженився і вже не служив. Як юрист помагав місцевим козакам і селянам. Його брат Яків Якимович, офіцер Полтавського піхотного полку, декабрист, також писав вірші.

1849–1853 – навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Любив латину, римську й нову історію, математику. “Наталку Полтавку” знав напам’ять і виконував – з усіма піснями – перед дворовими дівчатами.

1853–1858 – у Полтавській гімназії. Виключений із останнього класу “за дерзость”. 1859-го вступив на історико-філологічний факультет Київ­ського університету. 1863-го залишений при кафедрі загальної історії. Через два роки захистив дисертацію “Імператор Тиберій” і отримав право викладати в університеті. ­Читав лекції із загальної й давньої історії. Утримував чималу родину, платив за навчання брата Олександра й сестри Ольги. Гроші на це заробляв лекціями в гімназії, газетною й журнальною роботою.

1864 – одружився з Людмилою Кучинською (1844–1918).

1870 – одержав право наукового відрядження за кордон за рахунок університету. Відрядження тривало три роки.

1876-го через вільнодумство позбувся праці в університеті й виїхав за кордон. Жив у Відні, ­Женеві, Софії. Для європейських видань писав французькою, ­німецькою, англійською, італійською й іншими мовами.

1878, травень – на Літературному конгресі в Парижі виголосив промову “Література українська, проскрибована урядом російським”. У ній навів текст Емського указу, згідно з яким українцям не дозволялося перекладати їхньою мовою навіть Святе Письмо. Примірник доповіді одержали Віктор Гюґо і Карл Маркс.

1889 – запрошений урядом ­Болгарії на кафедру історії до Вищого училища – майбутнього ­Софійського університету. Лекції читав болгарською. Російський уряд не раз вимагав від болгарської сторони відмовитися від послуг Драгоманова, але та не послухала.

1895, 20 червня – помер від розриву аорти. Із 1892 року хворів на аневризму аорти, що ускладнювало мову, казав: “Треба буде пропищати лекцію”.

Студенти несли позолочену олов’яну труну, вкриту квітами, під зливою з градом. Похований, за заповітом, за протестантським обрядом на католицькому цвинтарі в Софії. Спадщина вченого – твори з історії, політології, літературознавства, фольклористики – могла б скласти 20 томів, але повного зібрання його праць досі нема.

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.