Є події, які назавжди змінюють обличчя людства. Одна з таких доленосних подій – ухвалення 10 грудня 1948року Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини.
Цей вікопомний день світова спільнота, влади демократичних країн, правозахисники відзначають як Міжнародний день прав людини, а сама Декларація є одним із найбільших надбань людства, однією з найбільших його цінностей.
Безумовно, це велике свято для тих народів, які самовідданою боротьбою і невтомною працею домоглися, аби засадничі цінності сучасного світу – демократія, верховенство права, права людини – стали повсякденною реальністю в житті їхніх країн. Але і для них, і для всіх, хто рухається цим тернистим шляхом, Декларація прав людини є дороговказом і провідною зорею.
Варто нагадати, що 28 червня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Конституцію України, в якій відображені всі норми, проголошені Загальною декларацією прав людини та зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
«За вашу і нашу свободу!» – під цим гаслом герої повстань у Будапешті й Празі, українські, литовські, польські, російські дисиденти жертвували своєю власною волею, долею й життям.
Сьогодні реальністю в житті України стали політичні репресії, застосування вибіркового правосуддя як способу розправи з політичними опонентами, кримінальне переслідування як політична помста інакодумцям. За нашу і вашу свободу жертвують своїми свободою, здоров’ям, життям Юлія Тимошенко та інші українські політв’язні.
Визначаючи універсальні міжнародні стандарти прав людини, ООН зазначила, що жодна країна світу не може вільно порушувати права людини. Права людини не мають кордонів. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини не є внутрішньою справою тієї чи іншої країни. Це справа всієї міжнародної спільноти.
В цьому контексті щонайменше фарисейськи виглядають заяви нинішніх владців: мовляв, порушення прав людини – це внутрішня справа України, й світовій спільноті зась на ці порушення вказувати.
На тлі жахливих, неймовірних, фантасмагоричних подій, що відбуваються в нашій країні впродовж цього року, священні постулати Декларації прав людини часом видаються заледве не казкою – так швидко і так глибоко, аж у непроникну пітьму сталінських переступних часів, – скотилася Україна.
Стаття 5 Загальної декларації прав людини говорить: «Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання».
У камері Лук’янівського СІЗО впродовж 12 годин триває судилище над лідером української опозиції Юлією Тимошенко. Через страшний біль вона не може підвестися. Її мордують із раннього ранку до пізнього вечора. Вже ув’язнену, її засуджують до нового арешту. Це виїзне засідання суду? Ні, це виїзне катування політичного опонента, людини, жінки! Навіть звір убиває собі подібного лише коли голодний чи захищається. Пане Януковичу, ви настільки боїтеся маленької мужньої жінки, що захищаєтеся від неї в такий надзвірячий спосіб? Чи вас діймає голод, бо ви не напилися вдосталь її крові?
Стаття 9: “Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання….Кожна людина, для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом».
Оте “Лук’янівське засідання” в камері – це і є розгляд справи “прилюдно” і “на основі повної рівності” й “безстороннім судом”? Чи нинішні судді й прокурори призначаються лише після кастингу на наявність садистських нахилів?
За часів кривавого Сталіна, що його закохано наслідує нинішня влада, в’язні поділялися на соціально близьких і соціально ворожих. Соціально близькими владі були крадії, грабіжники, убивці. Соціально ворожими – політичні. Часи, вочевидь, повернулися. “На підписці” – ті, хто убиває невинних людей. Піддають тортурам, нищать Юлію Тимошенко, яка не вчинила жодного злочину й не становить небезпеки для суспільства. А скільки людей роками – без суду – перебувають у тюрмах, і їхні страждання, відчай, волання про справедливість гаснуть за тюремними мурами!
Стаття 20:“Кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій”.
24 серпня, 20-а річниця Незалежності. 22 листопада, День свободи. Офіційні свята, коли учасників мирних акцій, калічачи, “нє пущалі” на свято власної держави.
Голодуючим за свої права чорнобильцям, учасникам мирних зборів, не дають можливості встановити намети – хай, мовляв, не лише голодують, а й мерзнуть, скоріше вимруть! А щоб іще скоріше – допомагають вимерти, як “допомогли” шахтареві з Родінської Геннадію Конопльову.
Стаття 22: “Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва”.
Які “національні зусилля”, себто зусилля влади, для забезпечення цих прав? Чи не тому нинішня влада не визнає Голодомор 1933-го Геноцидом, що, взявши злидні у спільники, знищує своїми “реформами заради майбутнього вимирання” – українського пенсіонера, афганця, чорнобильця, селянина, “бюджетника”, вже й до батьків з дітьми дісталася?
Стаття 30: “Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації”.
Пане Януковичу, ніщо і ніхто не надавали вам права руйнувати права, свободи, долі людей.
“Права і свободи людини є найвищою суспільною цінністю”…
“Сьогодні наша держава не має конфліктів на ґрунті прав і свобод людини”…
“… ми збережемо систему захисту людських прав і забезпечимо гідні умови для кожного громадянина”.
Це практично все, що сказано у “Зверненні Президента України з нагоди Міжнародного дня прав людини” – коротенькому, на три абзаци, тексті, де немає ні душі, ні віри в те, що говориться, ні бодай намагання оцінити нинішній стан прав людини – адже Україні вряд чи є що святкувати, скоріше – це привід замислитися над ситуацією.
Тому що насправді для нинішньої влади в Україні День прав людини не означає нічогісінько. Як і права людини загалом. А всі ці слововиверти про “найвищу суспільну цінність” – такі самі “наперстки”, як і ті, що розкидають владці перед міжнародною спільнотою, її лідерами, українськими правозахисниками.
Напередодні саміту Україна-Євросоюз, що має відбутися в Києві 19 грудня, стається знущальний “виїзд” суду до камери Юлії Володимирівни і, судячи з усього, так само знущальними будуть “слухання” в АСУ 13 грудня.
Усе свідчить про те, що робляться продумані кроки для унеможливлення вступу України до Європейського Союзу. Янукович провокує Євросоюз на відмову від України. Аби потім “ручкі-то вот оні!” – впасти в обійми милих російських господарів. Адже це – Україна поза Європою – і є головним завданням влади. І, даруйте, плювати їй на право українців жити в цивілізованому європейському світі. Як і, зрозуміло, на всі інші права.
Суд Господній чекає на кожного. Навіть на тих, хто й самому Господові намагається “вішати локшину”.
А в цьому світі злочинами проти людства і людяності, як відомо, займається Гаазький трибунал. І він не за горами.
Тільки не біймося, не вірмо, не просімо.
Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.