Анатолій Дімаров: Зі сталініста я став переконаним націоналістом

Дев`яностолітній письменник Анатолій Дімаров днями зробив героїчний вчинок — гучно відмовився від ордена Ярослава Мудрого, який йому мав би вручати президент Янукович. Письменник аргументував свою позицію тим, що не може прийняти нагороду з рук тих людей, які штовхають його “країну в прірву”.

Анатолію Андрійовичу, як ви сьогодні почуваєтеся, мабуть, були трохи перенервували після оприлюднення вашої заяви?

Уже нічого, трохи ожив. Ще вимкнули мені, як на зло, ліфт. Я ходив у магазин, потім мусив підніматися пішки по сходах… Ну хіба не гади? Мені й тут ногу підставили.

Ви нещодавно відмовилися від ордена Ярослава Мудрого. Здавалося б, це такий престижний орден. Може, не треба було відмовлятися?

Та справа не в тому – поганий він чи хороший… Справа в іншому. Я вже в зрілому віці прийшов до такої думки… Причому прийшов під впливом Франка. Ви знаєте цей вірш його?

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, —

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала…

Слухайте, це заповіт кожному письменнику, який любить свою Україну, свою націю. Я собі поступово випрацював принцип життя – бути в опозиції до будь-якого уряду, який би він не був. Бо немає того уряду, який би не робив злочини, похибки і який би не кривдив малих, нужденних людей. Письменник повинен бути в опозиції і гавкати, розбуджувати людей, своїх нужденних братів, закатованих цією дійсністю.

Ось це мій принцип. І через мій принцип я відмовився.

Ви процитували вірш Франка… А чи зараз спить український народ?

Так, спить, половина народу спить. На жаль, починають спати й у Західній Україні. Я ж на Західну Україну (саме в Луцьк) приїхав переконаним сталіністом, а звідти поїхав переконаним націоналістом – після того, як побачив жахи, які робили комуністи, енкаведисти. Як вони знущалися над народом! Якби ви тільки бачили.

Коли я все це побачив на власні очі, коли в мене перегоріло серце від усіх цих жахів, я став переконаним націоналістом. І досі продовжую таким бути.

Ви кажете, що до будь-якого уряду треба бути в опозиції…

Обов`язково. Немає уряду, який би не робив помилки. Ви ж знаєте, що коло будь-якого уряду починає крутитися гниль. Для тих мільярдерів нема батьківщини. Для них існують лише гроші й гроші.

Я так радів був за Ющенка. Думав, це наш, що це справді український президент, який мислить по-українськи, якого ненавидить Путін, але коло нього стільки крутилося таких, які його весь час підводили…

Чи не жалієте, що вашу заяву опублікували?

Чого мені жаліти. Хай публікують. Ви бачили, що на ній печатка стоїть — відбиток мого пальця. Це, щоб не перекручували й не дописували нічого!

А що саме вам не подобається в управлінні Януковича?

Ой, ну Господи… Ну, що вам скажу? Там дуже мало українського. Оце і все. Більше я нічого не хочу казати!

Я просив усіх, аби мене не представляли до того ордена. Казав, аби знали наперед, я відмовлюся.

А хто представив?

Не знаю, голубонько. Досі не знаю.

Яворівський, може?

Нє… Коли він подзвонив був мені, аби сказати, що порушить у Верховній Раді питання мого ювілею, я сказав: “Володю, нічого не треба, на колінах благаю, не представляйте мене до ордена”. Слава Богу, хоч він цього не зробив.

Ви прожили майже століття. З якими часами можете порівняти сьогоднішню ситуацію в Україні?

Для мене найстрашнішим було 70-річчя радянської влади. Як згадаю це, по мені аж мороз іде.

Була така дніпропетровка Леся Степовичка. Вона працювала перекладачкою з німцями, які приїжджали в Україну, коли впала залізна завіса. Вона написала книжку під назвою “Німці в городі”. Це неймовірна книжка. Вона й сьогодні актуальна. Обов`язково прочитайте. Німці були шоковані тим, як жили ми і жили вони. А ми й досі заражені марксизмом-ленінізмом-сталінізмом, як наркотиком.

Якось ви пожаліли, що не були бандерівцем. Чому вам так шкода?

Та я як бандерівець прожив усе своє життя. Мій батько був розкуркулений, мати — дочка попа, а я синок розкуркуленого батька і дочки попа. Мені шлях у світ був категорично закритий. І моя нещасна свята мама заради двох нас дітей відмовилася від особистого життя. Вона поїхала була в Миргород, знайшла своїх подруг, з якими вчилася в учительській гімназії і молила їх, аби вони посвідчили в миргородському суді, що вона загубила метрику дітей, і щоб посвідчили, що ми діти вчителя Дімарова, який загинув. Відтоді я і став Дімаровим, а не Гарасютою, як мав би бути.

Коли мама помирала, то казала нам: “Дітки мої, у мене і в могилі ноги від страху труситимуться”.

Я нікуди не міг піти, навіть у комсомол, бо боявся, що почнуть вивчати мою біографію і докопаються, що я син куркуля.

Але ж ви, як самі сказали, були переконаним сталіністом…

Радянські школи були геніальні. Геніальні в тому, що виховували нас у дусі Карла Маркса, Леніна, Сталіна. Вони цими речами робили з нас наркоманів, сталінських наркоманів.

Я приїхав був на Волинь працювати в редакції “Радянська Волинь”. Мені дуже пощастило, що тривала війна, німці ще в Ковелі стояли… Але вже нахлинула кагебістська, енкаведистська орда, і почали активну боротьбу з бандерівцями, мельниківцями… Та це страшне, що вони виробляли з населенням! А провокації які робили, просто здуріти можна. Я ж усе бачив…

Зараз Сталін в Україні знову в пошану входить, йому ставлять пам`ятники…

Ну, ви ж зрозумійте, що це наркомани. А наркоман, він і до смерті наркоман. Його нічим не вилікуєш.

Тобто комуністи — це наркомани?

Абсолютні. Я в цьому переконаний.

Ви пережили Голодомор. Що вам найбільше згадується з того часу?

Я опух з голоду… Згадується, як моя мама пекла млинці зі цвіту акації. Тільки зі цвіту. І нічого більше. Також згадується, яка вона була щаслива, коли жінка, котра годувала в колгоспі свиней, сказала прийти вночі взяти лушпиння від картоплі, яку чистили для свиней. І яка щаслива була мама, коли принесла лантух лушпиння картоплі. Це лушпиння нас врятувало. Мама додавала його до всього, що ми їли.

Бачите, як годували скотину в колгоспі, а люди з голоду пухли, люди людей їли.

До речі, мою маму звільнили зі школи тому, що коли кінчилася голодовка, то нікого було навчати. Усі учні перемерли. Лишилося одна-дві дитини.

Зараз “регіонали” взялися захищати російську мову в Україні, причому на законодавчому рівні…

Ці “регіонали” — трохи інші. Це не сталіністи. Це ті капіталісти, мільярдери, для яких абсолютно байдуже, чи буде Україна, чи ні. Їм важливо, аби залишилися їхні заводи, фабрики. Їм тільки — гроші, гроші й гроші. Нічого для них більше не існує. А українська мова – тим більше.

Російська імперія – це, як отрута в жилах росіян, у тому числі й тих, котрі живуть в Україні. Як кажуть, де сів москаль, там і Московія. А як наші хохли зрікаються своєї мови… Це ще більш гидотна публіка.

Чи вважаєте ви, що російська мова зазнає утисків в Україні?

Та Бог з вами! Я російську мову люблю. Люблю російських письменників. Учився в них майстерності. Але це не значить, що для цього потрібно нищити українську мову. Підіть у будь-який кіоск з пресою і подивіться, скільки там видань українською, а скільки російською. Усе окуповано! Господи, що тут казати?! А вони ще щось добиваються. Мабуть, хочуть, аби українська мова зовсім зникла.

Дисидент Євген Сверстюк у одному інтерв`ю сказав, що на кожному з нас вина за цю владу. Ви теж так вважаєте?

Так, вина на всіх. І на тих, хто голосували і не голосували, і на тих, хто за пакет гречки віддав свій голос.

А до вас приходили з гречкою?

Приходили.

Ви брали?

У мене своя гречка є.

Учора був День героя? Хто такі для вас герої?

Я не заглиблюватимуся в історію, але для мене є справжні письменники. І не треба їх називати героями, бо письменник повинен бути в опозиції, це його обов`язок! Вважаю такими письменниками, на яких немає жодної плямочки, Ліну Костенко та Григора Тютюнника. Це мої сучасники. А глибше не хочу йти, бо можу казати лише за тих, кого добре знаю.

Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.