Микола Формозов, правозахисник, літератор, дослідник повстання в’язнів Кенгіру – правдивий подвижник. Йому належить чимало відкриттів, котрі по-новому освітлюють героїчні й трагічні події травня-червня 1954 року в Кенгірі. Ця працю, як, зрештою, всю нашу історію, не можна читати без брому, – часом здається, що зупиниться серце. І не лише від моторошних свідчень очевидців. Саме відкриття Миколи Формозова – чому так жахливо, поза вимірами людської свідомості, справді потойбічно – терзали і нищили танками, стріляли в безборонних людей – породжує неймовірний відчай, за яким – рішучість і відвагу стати – проти. Протистояти. Тим, хто джипами влаштовують полювання за людиною. Тим, які ґвалтують, а потім кидають тліти на смітнику недомордовану жертву. Тим, хто в тюрмах знущаються з безправних і залежних. Протидіяти режимові, за якого стало можливим таке диявольське знецінення людських прав, гідності, самого життя.
Кенгирське повстання широко відоме завдяки розділу “Сорок днів Кенгіру” в “Архіпелагу ГУЛАГ” О.І.Солженіцина. Це, напевне, найсякравіша і найтрагічніша подія у повоєнній історії радянських таборів. На сорок днів три лагпункти особливого “Степного лагеря” в Джезказгані завоювали свободу. Виникла своєрідна республіка зеків зі своїм урядом, названим Комісією з переговорів від ув’язнених, із яскравим культурним життям – проводили концерти, готували вистави, діяло художнє фотоательє, виходили стіннівки, працювало власне внутрішньотабірне радіо – за допомогою короткохвильового предавача (зібраного з медичного обладнання УВЧ) кенгірці намагалися сконтактувати із зовнішнім світом.(див. «Новую газету», № 143 (1846) от 21.12.2011).
У повсталому Кенгірі торжествувала і свобода совісті. там були всі – від баптистів із Молдавії до старообрядців із Красноярського краю. загиблих у перші дні повстання відспівували свіщеники одразу трьох конфесій, читав молитви мулла. Польський ксьондз Антон Куява вінчав наречених – і католиків, і православних.
Фінал повстання був жахливим. У передсвітанкових сутінках 26 червня 1954 року до кенгірської зони два дивізіони воєнізованої охорони в кількості 1600 озброєних людей, 98 провідників із собаками, 3 пожежні машини і 5 танків Т-34. Танки йшли просто по тілах беззахисних, охоплених панікою людей… Це було єдине табірне повстання, у придушенні якого брало участь танкове з’єднання.
Виникає питання: кому і для чого потрібна була ця немислима жорстокість напередодні масових реабілітацій? Що це? Відбиток одвічного страху влади перед повсталими низами? Чому тоді впродовж 40 днів намагалися вести перемовини-умовляння, читали зекам довжелезні нудні лекції про викоання плану і про дружбу російського та українського народів? Невже про людське око?
Це питання повисло без відповіді з першого ж інтерв’ю про Кенгірське повстання, котре я взяв у грудні 1988 року. Інтерв’юйованою була моя вчителька англійської мови, тоді московська американка Норма Морісівна Шикман.
«Я вибігла з барака, раптом дивлюся: у ворота в’їжджає танкетка, не танк, а така маленька танкетка. (В сутінках Н.Ш.помилилася. Це були танки Т-34. – М.Ф.). І їде отак (показує руками. – М.Ф.) – петлями, а ми стоїмо при самісінькій стіні. Вона так близько пройшла, що я зрозуміла: справи кепські, солдати абсолютно п’яні й узагалі не петрають, куди їдуть. Одна танкетка ріг бараку знесла. У нас у зоні був невеличкий ярок, він відгороджував край зони, й танкетка переїхати його не могла. Я швидко перебігла цей ярок, він мене і врятував. Але що було в зоні – це страшно…”
Згадує Анна Дмитрівна Вітт (Гричаник). Коли за Нюсею Гричаник у її рідному селі на Тернопіллі прийшли з МГБ, їй ще не було 20 років. Бандерівкою Нюся не була, в УПА не перебувала, до в’язниці потрапила через обмову арештованої сусідки, конкурентки за звання першої красуні в селі: тій дуже не хотілося, щоб Нюся лишилася на волі.
«Ми з чоловіком (Костянтин Вітт і Анна Гричаник вінчалися під час Кенгірського “сабантуя». — Н. Ф.) тієї ночі були разом, знали, що щось станеться, – ніхто не спав. Два бараки об’єдналися й чекали, що з нами зроблять. Коли танк підійшов до барака, де ми були, й почав стріляти холостими у вікна, – спалахнули матраси,- довелося вийти на вулицю. Всі люди стали в ряд під стіною. …Я такого жаху не бачила – танк ішов просто на нас. Мій чоловік – фронтовик, одразу зрозумів, що ми можемо загинути, – мене відштовхнув убік і став кричати іншим, щоб відходили… Але було пізно, танк пішов на людей… Під його гусениці потрапили Марійка Монтика і Зенко* з бригадників мого чоловіка. У них в обох закінчувався строк, але вони лишилися разом з усіма в зоні. Хотіли створити сім’ю, любили одне одного, так і лягли в одну могилу…”
А це лист-сповідь Гурія Михайловича Черепанова. Воно адресоване Фаїні Миколаївні Чистяковій, багаторічній співробітниці фонду Солженіцина. “Те, що я вам повім, – писав Г.М. Черепанов, — я беріг у душі й серці довгих 45 років. Це моя свята таємниця, про яку я не міг нікому раніше розповідати. Мені вже дев’ятий десяток. Життя моє не безкінечне. Не хотілося би забирати з собою цю мою сокровенну таємницю”.
Гурій Михайлович – нащадок російських козаків, які під час Громадянської війни пішли до Маньчжурії. Він виріс на чужині, в ГУЛАГу опинився з приходом Червоної армії до Китаю. З його дозволу лист у 2003 році був оприлюднений. Нині це одне з найвідоміших свідчень про злочинне придушення Кенгірського повстання.
“Коли зони об’єднались, я познайомився з дівчиною Аллою Пресман. Вона була євреєчкою, походила з Києва. Їй було близько двадцяти років. Ми дуже прив’язалися одне до одного (повстання тривало цілий місяць) і присяглися, що шукатимемо одне одного поєднаємо свої життя. Все це було щиро і серйозно. Я на той час був іще не одружений (до табору), і ми покохали одне одного. Ми планували майбутнє і вірили у щасливу долю.
А вона розпорядилася інакше. На світанку 25—26 червня 1954 року пролунав страшенний грім. Це гарматна канонада пробудила нас. Ми були разом у її бараку. Ми, як і всі, кинулися з бараку назовні. Почалася паніка. ніхто не знав, що з нами буде далі. Повітря сповнилося гулом. Що за гул, не могли зрозуміти. А виявляється, це танки близько маневрували і стріляли зі своїх гармат, вочевидь, холостими.
Коли ми всі вискочили з бараку, а нас було, мабуть, людей 50-60 (може, трохи менше), то побачили, що наш барак оточений лавою солдатів і відрізаний від інших бараків. З огляду на погони, це було якесь військове училище. Жінки натовпом з криками й воланнями рушили у бік солдатів, але, метрів з 10 до шеренги, ми всі зупинилися. Вигуки й прокльони на мить припинилися. Ми побачили серед солдатів якийся рух, і перед лавою з’явився офіцер. Він крикнув у наш бік: “Якщо будете підходити, стрілятимемо!” Але жінки продовжували сварити їх і соромити. Й тут я побачив, як офіцер змахнув білою рукавичкою, стрій розімкнувся, і з-за сусіднього барака, повернувши на нас, рушила залізна махина – танк Т-34. Солдати взяли рушниці напоготів.
Танк як ішов на малій швидкості, так і йшов, прямуючи до натовпу. Ми з Аллою були попереду. Коли в’язні побачили, що танк наближається, всі кинулися назад і стали заскакувати до бараку. Водієві танка, вочевидь, дали завдання відрізати в’язнів від барака. танк став тіснити жінок. Люди кричали, плакали. Танк врізався у натовп жінок і став гнати їх. Важко описати те, що робилося, коли танк врізався і штовхав перед собою живу масу людей, котрі не встигли проскочити до бараку. Цієї миті, коли танк вклинився у живий натовп і став рухатися далі, ми з Аллою загубили одне одного. Я в цей момент заскочив на танк, а її він наздогнав ззаду. І крізь увесь цей пекельний шум я раптом почув: “Гурій! Гурій!” Це був її голос! І вона кликала мене. Я не міг одразу визначити, де вона. танк пройшов, і земля була всіяна людьми. Так, я бачив і чув це пекло. Бачив, як Т-34, наш радянський танк, переможно залишивши за собою розчавлених і скалічених, рушив далі, до іншого входу в барак, аби й там завдати смерть.
Коли я почув голос Алли, то зіскочив із танка, став шукати її, й тільки з допомогою жінок знайшов, адже було не зовсім світло. Я упобачив її сидячою біля барака, і вона побачила мене. Я почув її безтямний крик і побачив руки, простягнуті до мене. Потрібна була допомога для того, щоб занести її до бараку і покласти на тапчан. Кошмар! Здорові й живі відтягали поранених і мертвих. Ось оці жінки і знайшли мені в цьому кошмарі мою Аллочку і допомогли її занести до бараку. На ноги вона стати не могла. Ліва нога теліпалась, як нежива.
Коли танк наздогнав її в натовпі, то гусеницею здер з неї все м’ясо із заду. Вона зуміла відстрибнути від танка вбік і тому не втрапила під гусеницю. А може, її відкинуло. Ми поклали її на крайнє місце в бараку. жінки побігли допомагати пораненим, а я залишився з нею. Вона стогнала і благала допомогти їй вижити. Вся була в крові. Мені вона казала: “Все одно ми виживемо й будемо разом”. Я сидів поруч і не знав, що ж мені робити далі. Я гладив її щоки, цілував і заспокоював. Говорив їй ласкаво: “Все мине. все обійдеться, і ми все життя будемо разом”. Вона тільки шепотіла: “Я люблю тебе, Гурю”.
Я дивився на неї, бачив її страждання й відчував, які тяжкі болі вона відчуває. А за вікнами барака ішла війна. Повз пробігали солдати, сновигали військові машини швидкої допомоги (санітарні), бігали санітари з червоним хрестом на нарукавних пов’язках.
Алла сильно застогнала. Я зрозумів, що їй незручно лежати, і вирішив допомогти їй змінити позу. Коли я хотів поправити ногу, то побачив, що ліва лежить якось неприродньо. Нога була вивернута на 90°. на свій жах, я зрозумів, що нога була взагалі висмикнута з тазу і трималася на шкірі. Я похолов від жаху. Вочевижь, від того, що я її поворушив, вона скрикнула і простогнала: “Гурінько, мені дуже боляче, поклади під мене подушку”. Я взяв із сусіднього тапчана чиюсь подушку. Вона взяла мене за шию. Я хотів її підняти і проштовхнути під неї подушку, але моя рука увійшла в якусь рідку кашу. Весь зад у неї був місивом. Пересиливши свій страх, сльози і жах, я все ж таки підсунув під неї подушку. Я молив Бога тоді, щоб самому від такого жаху не знепритомніти. Коли я дістав з-під неї свою руку, то побачив, що вона до самого ліктя всіяна маленькими шматочками м’яса – м’яса людського, м’яса молодої жінки, безвинної жертви радянського беззаконня. М’яса моєї коханої. Таке важко пережити. Я непомітно для неї дістав хустинку і обтер руку. На хустинці лишилося безліч шматочків м’яса.
Хустинка ця досі зі мною. Досі видно шматочки м’яса в підрублених краях хустинки.
А війна тривала. На цей час солдати атакували наш барак. Щось дико вигукуючи, вони прикладами стали вибивати вікна й кидати в барак димові шашки. В бараку здійнялися ще більші ґвалт і паніка. Люди не знали, що робити. жінки кидалися до вікон, а там були солдати. Розбирав страх. Люди не знали, що робити з пораненими, і я теж не знав, що ж робити з моєю Аллочкою.
А барак переповнювався ядучим димом. Стало дуже важко дихати. Я поглянув на неї: їй було дуже зле. вона задихалася. Тоді я накинув їй на рот рушника і став дихати з нею рот до рота. Іншого способу допомогти їй я не знав. Потерпілих і поранених було багато. Санітари з ношами (солдати) часто стали з’являтися за нашими вікнами. Я сам падав з ніг від цього кошмару. І тоді я відчув, що всьому настає кінець. Я вирішив якось рятувати Аллочку. Чи я, чи хтось із жінок покликали санітарів з ношами, які бігли повз наші двері. Разом із жінками ми обережно винесли Аллочку й поклали на ноші. Я схилився до неї, вона холодними руками міцно обійняла мене за шию, й ми поцілувалися востаннє в житті.
Санітари перервали наше останнє прощання. Вони з ношами, на котрих лежала моя вмираюча кохана жінка, розчинились у диму. Бій за взяття зони ще тривав. Іще гарчали десь поруч танки, зрідка глушачи гарматним пострілом. Ще бігали санітари, підбираючи поранених і загиблих, а санітарні військові машини вивозили докази, а для мене все було скінчено. Щойно санітари з ношами зникли з поля зору, я тут же сів у заціпенінні. Потім, наче п’яний, хитаючись, пішов до того місця, де вона мешкала. Сів на її постельку і голосно заплакав. Заплакав від безсилля”.
І ще одне свідчення.
Спартак (або Сергій, як його називали у таборі) Тимурович Дедюкін потрапив до Кенгіру вже по смерті Сталіна. Строк у нього був невеликий. Незабаром після повстання його звільнили, й він зміг повернутися до Москви. Судимість зняли, й він ніколи нікому не розповідав про пережите. У 1994 році С.Т.Дедюкін почув по радіо, що в Москві зібралися учасники Кенгірського повстання, щоб відзначити його 40-річчя. Після цього він вирішив знайти організаторів і розповісти про те, про що мовчав упродовж багатьох років.
“Ми бігли між бараків, поруч зі мною ще один хлопець, литовець. Імені його не пам’ятаю, близько знайомі ми не були. Ми втікали від танка, котрий повільно повз за нами. Раптом оглушливий гуркіт – постріл. Мене всього обдало чимось гарячим… Помацав – кров. Озирнувся, поруч зі мною ще біжить обезголовлена людина… танкісти в холості танкові снаряди вставляли, як пиж, масляні ганчірки. І розстрілювати людей упритул. На злеті, якщо такий пиж долітав до стіни. він залишав на ній масляну пляму”.
Це свідчення завершило тривалу суперечку між кенгірцями. “Які снаряди? – говорили фронтовики. – Ми ж бо знаємо, що це таке, якби танки стріляли не холостими, від стін і бараків нічого б не лишилося”. Інші відповідали: “Ні, ну як же? Ми ж бачили розірвані тіла! Звідки ж вони взялися?” З цього висновок: випадок, бачений С. Т. Дедюкіним, був не поодиноким.
Але що ж це таке було? Звідки це взялося – полювання на танку за беззбройними людьми? Непояснима, безглузда, просто потойбічна жорстокість. Адже навіть нацисти рекомендували бойові частини не застосовувати в операціях зі знищення мирного населення: це, мовляв, знижує бойовий дух і деморалізує армію. Можливо має рацію Норма Шикман – і танкісти справді були в дупель п’яні? Але як вона змогла це оцінити крізь броню? Та й для того, аби так споїти танкістів – настільки, що вони не могли би вписатися у поворот і зносили ріг барака, – фронтовими 100 грамами не обійдешся. І якщо їх споїли, то для чого?
Проте є й інші свідчення, які підтверджують слова Норми. Українка, членкиня ОУН (Організації українських націоналістів) Емма Войцехович пише: “… Я сама бачила двох п‘яних солдатiв… Вони зайшли до 4-го бараку й порпалися в речах політв’язнів. Мародери найнижчого ґатунку. Та й дівчата розповідали, що між солдатів, які брали участь у розгромі, були п’яні”. Норма Шикман, дочка американської комуністки, не була навіть знайома з Еммою Войцехович, донькою видатного діяча українського національного руху. Після придушення повстання Норму залишили в Кенгірі, Емму ж етапували до Озерлагу. Тобто можна стверджувати: їхні свідчення абсолютно незалежні.
На додаток до описаної картини слід навести ще один епізод, котрий, здавалося би, безпосередньо жодним чином із нею не пов’язаний. Гортаючи фундаментальний довідник, упорядкований Микитою Васильовичем Петровим, – “Кто руководил органами госбезопасности в 1941— 1954 гг.” (Москва: Меморіал. Вид-во «Звенья», 2010), я виявив дивний збіг. 25 червня 1954 року, тобто напередодні придушення Кенгіру, двоє його головних організаторів нагороджені орденами. Заступник міністра внутрішніх справ СРСР генерал-майор Сергій Єгорович Єгоров дістав орден Червоного Прапора, а начальник ГУЛАГу генерал-лейтенант Іван Ілліч Долґіх — орден Леніна. Кожен отримав того ордена, котрого бракувало в особистій колекції. Чи отримали якісь нагороди інші учасники й організатори штурму, залишалося невідомим. Іще незрозумілішим , якщо припустити, що нагородження якось із Кенгіром пов’язане, – видається те, чому воно здійснене за день до придушення, так би мовити, авансом. Словом, я довго не міг знайти місця цьому шматочкові мозаїки, збираючи яку, впродовж багатьох років я намагаюся реконструювати кенгірські події.
Відповідь надійшла цієї весни. Я повертався з університету, назустріч мені Ломоносовським проспектом поспішав на лекцію Микита Петров.
— Микито, у мене до вас питання! Скажіть, чи могли за придушення повстання нагородити авансом, наперед, так, щоб заохотити виконавців?
— Ні, по-перше, за придушення табірних повстань узагалі ніколи нікого не нагороджували. По-друге, нікого й ні за що не нагороджували авансом.
— А що ж означає те, що Долґіх і Єгорова нагородили 25 червня 54-го року, за день до придушення?
— О, це зовсім інше. Це було планове нагородження за вислугу років. Воно відбувалося не кожного року. Його довго чекали, далеко не кожен потрапляв усякого разу до списку нагороджених. Але списки в наказах по нагородженню за вислугу років були величезними…
“ЧЕКАЛИ” – ось ключове слово. Генерали довго чекали, коли ж вийде жаданий наказ. Вони до нього готувалися, і в Казахстані, в далекому затяжному відрядженні, звичайно, не обійшлося без бенкету. Степлагівці дуже старалися, адже комісії з Москви приїхали з перевіркою, як тут не спробувати їм догодити. Святкування було в розпалі, коли в Кенгір прийшли танки. Танкістів негайно всадовили за стіл, це ж по-нашому, хлібосольно… Що було далі – відомо…
Вся історія Кенгіру отримала якийсь легко впізнаваний і тому ще страшніший вимір. Немає й не було жодної змови розтерзати і знищити беззбройних зеків… Міністр Круглов трусився, як осиновий листок, і засипав комісію ГУЛАГу в Кенгірі телеграмами, закликаючи: “Намагатися всіма засобами не допустити людських жертв”. Кому вже кому, а йому було достеменно відомо, що масові реабілітації не за горами.
Все виявилося простіше й тому набагато страшніше. В основі одного з найтяжчих злочинів в історії, коли сотні беззбройних людей загинули під гусеницями танків, – добре знайомі нам глибочезна неповага до людини, тотальне беззаконня і надія на російськиий “авось”. Різниця між злочинним придушенням Кенгіру і нещодавнім випадком із горопашним арештантом, нутрощі котрого виявилися розірваними пляшкою з-під шампанського, тільки в одному – в кількості жертв. Природа і влади, і нас самих не змінилася.
Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.