Побудова пам’ятника “Жидівському бойовому куреню”

Ініціативу тризубівців на побудову пам’ятника “Жидівському бойовому куреню” підтримали по всій Україні. У ініціативну групу зі створення оргкомітету з питання встановлення у Тернополі пам’ятника Соломону Ляйнбергу увійшли наукові працівники, представники духовенства, громадсько-політичні діячі, підприємці з Тернополя, Києва, Львова, Одеси, Кам’янського (окупаційнна назва Днепродзержинськ), Дрогобича, Чернівців. 85 років років тому, у червні 1919 року, уряд Західноукраїнської Народнї Республіки мав намір у своїх межах створити автономну Жидiвську народну республiку, (скорочення – ЖНР).

Зараз вже створили і оргкомитет з питань установлення пам’ятника поручнику УГА (див. нижче). Місце для установлення пам’ятника Соломону Ляйнбергу. Про це повідомила прес-служба “Тризуба”. Ініціатори бачать у історичній частині Тернополя маленьку площу, на розі бульвару Шевченка і вулиці кн. Острожського. Зараз там поряд розташовані Тернопільска обласна філармонія (колишній дім “Міщанського братерства”) і будівля Тернопільської райлікарні (колишня “жидівська лічниця”).

Склад оргкомітету з встановлення у Тернополі памятника поручнику УГА Соломону Ляйнбергу:

Голова – Іван Сута, член ВО “Тризуб” ім. С. Бандери, громадсько-політичний діяч, художник, член НСЖУ, м. Тернопіль. Телефон: 096-951-70-08.

Заступник з наукових питань:

Олег Баган, Голова Науково-ідеологічного центру (НІЦ) ім. Д.Донцова, кандидат філологічних наук, публіцист, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, м. Дрогобич. Телефон: 097-143-10-12.

Заступник з організаційних питань:

Петро Шимків, Голова правління Тернопільського обласного об’єднання «Просвіта», громадсько-політичний діяч, м. Тернопіль. Телефон: 096-668-88-17.

Члени оргкомітету – 18 прізвищ, серед яких імена відомих діячів ВО «Тризуб» ім. С.Бандери, ОУН і УНР, українські громадські і політичні діячі, історики, юристи, доктора філологічних наук, публіцисти, професори, доценти, скульптори, художники, письменники, драматурги, краєзнавці, священики УГКЦ з Січеславщини (Дніпропетровськ), Одеси, Києва, міст Західної України.

Свою згоду працювати в оргкомітеті консультантами висловили також інші вчені, художники, працівники музеїв, архивів, бібліотек, і представники громадських і політичних організацій України.

Офіцери 6-ї бригади Галицької армії. Вінниця, 11 листопада 1919. У нижньому ряду в центрі — командир Жидівського бойового куреня Соломон Ляйнберг

До речі

Під час Першої світової війни 1914-1918 років. Соломон Ляйнберг був поручником 15-го піхотного полку імперськой австрійськой армії, а після проголошення ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка) – командир жидівської міліції у Тернополі. У червні 1919 року, пана Ляйнберга призначили командиром Жидівського куреня Української Галицької Армії(УГА). Він прославився у боях з поляками.

Після розгрому УГА частина бійців, серед котрих був і Соломон Ляйнберг, повернулися у Галичину, котра тим часом була під Польщою. У Тернополі його ніби замордували в місцевій тюрмі (за іншими даними — це сталося у совєтському концтаборі для інтернованих військовополоненних Української Галицької Армії) у 1938 році м. Ленінград.

На постсовітському просторі Москва нав’язала лубянські міфи з уявленнями про стосунки “євреїв”,а не жидів, до національно-визвольного руху українців на основі стереотипів совєтської пропаганди: погроми, українські націоналісти-юдофоби, участь українських поліцаїв у Холокості і т.д. У цих домислах застосовані кремлівські технології, від яких був у захоплені найвідоміший пропагандист НСНРП доктор Геббельс.

Об’єктивний дослідник не може не зауважити неправомірність таких уявлень про українсько-жидівські взаємостосунки у переломні моменти історії Східної Європи. Давно підтверджені документально факти участі жидів у національно-визвольному русі 1940-х років, в Українській Повстанській Армії (УПА) і т.д.

У ході боротьби с московським фашизмом бандерівці відмовилися від найрадикальніших ідей тоталітарного націоналізму і не користувалися НКВДистським гаслом ”Україна для українців” у Романа Шухевича було єдине гасло – ”Волю народам – Воля людині!”. У лютому-березні 1943 року націоналісти на території православної Волині створили УПА. Повстаньська армія прийняла у свої ряди лише декілька тисяч українців та ще багато представників інших національностей – татарів, грузинів, азербайджанців, вірмен, узбеків та антикомуняцьких москалів. У 1943 році у цій армії було 15 тисяч повстанців, які підтримувалися розгалуженими структурами бандерівського підпілля та широкою народною підтримкою.

На цьому збройному етапі українського визвольного руху документально фіксується участь у ньому жидів, які себе не вважали сталінським євреями. Тут, вочевидь, можливо уявляти, що діяльність українських повстанців не була чужою жидам – вихідцям з України, для котрих українська мова нерідко була другою, а можливо і першою рідною мовою після ідіша.

Ось як описує, участь жидів в українському Спротиві, виконуючий обов’язки керівника ОУН(б) у 1941-1943 роках Микола Лебідь: ”Більшість лікарів УПА були жидами, котрих УПА врятувала від знищення гітлерівцями. Лікарів-жидів вважали рівноправними громадянами України і командирами українськой армії, на відміну від євреїв, які служили у НКВД Сталіну та Лавірентію Берія. Тут необхідно підкреслити, що всі вони чесно виконували свій тяжкий борг, допомогали не тільки бійцям, але й всьому населенню, об’їжжали території, організовували польові лікарні і лікарні у населених пунктах. Не покидали бойових рядів у важких ситуаціях, навіть тоді, коли їм намагалися дати можливість перейти до червоних. Багато з них загинули військовою смертю у бортьбі за ті ідеали, за которі боровся весь український народ” (Микола Лебідь: Українська Повстанська Армія, ії генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Ч. 1. Німецька окупація України. (Репринтне видання) – Дрогобич, 1993, с. 69).

В радіограмі у Центр 30 жовтня 1943 року керівники одного з комуністично-МГБістських ніби партизанських загонів Бегма і Тимофеєв повідомляли: ”Націоналісти у Домбровиці мобілізували всіх шевців для виготовлення теплого одягу на зиму. За останнім розпорядженням штабу націоналісти зараз приймають до себе всіх, крім поляків. У цей час [серед] націоналістів багато євреїв, особливо лікарів” (Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943–1959. Книга перша: 1943–1945. Літопис УПА. Нова серія. Т. 4. Київ – Торонто: „Літопис УПА”, 2002, с. 107).

Зауважували на участь євреїв в УПА і радянські репресивно-каральні органи. Спеціальна доповідна записка начальника управління контррозвідки ”Смерш” 1-го Українського фронта генерал-майора Осетрова секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову повідомляє про затримання 1 лютого 1944 року. ”активного члена ОУН, єврея” Лейби Йосифовича Домбровського (псевдонім ”Валерій”). З тексту слідує що він, уродженец села Ольшаниця Рокитнянського району Київської області, 1910 року народження, з 1929 по 1941 роки був членом ВКП(б). Закінчив юрфак Київського університету. На початку радянсько-німецької війни був призваний у Червону армію, приймаючи участь у боях, у 1941 році він був поранений і попав у німецький полон. Змінив пррізвище, им’я, побатькові і національність на українця Леоніда Панфіловича Дубровського, йому вдалося вирватися з нацистськой неволі. Поселившися у місті Рівне, він у кінці 1941 року встановив зв’язок з Організацією українських націоналістів і з початком збройної боротьби у 1943 році став співробітником політичного відділу Української повстанської армії (ЦДАГОУ, Ф. 1, оп. 23, спр. 930, арк. 115-116). Тут варто підкреслити, що мова йде про найвищу політичну структуру УПА. Працюючи у політвідділі, Лейба Домбровський написав ряд ”контрреволюційних націоналістичних листівок, брошюр і закликів”, у котрих він ”ганьбив Совєтський Союз”, заявляючи, ”що Москва пригнічує народи не рускої національности”, закликав пригнічені народи ”до збройної боротьби з радянською державою”. Серед підготовлених ним матеріалів – закликів до узбецького, таджикського, вірменського та інших народів. У серпні 1943 року звинувачений написав брошуру ”Як московський царизм підкорював народи”.

Цікаво, що, згідно з тим документом, не націоналісти втягнули його в ОУН, а він сам ”встановив связок” с бандерівцями (з-під палиці навряд чи будеш писати полум’яні заклики та брошури). До речі, про подібні ініціативи інших євреїв свідчить уривок зі звіту одного з керівників тилу військвого округу УПА ”Зарево”, що описує ситуацію коло міста Костопіль у Рівненськой області УРСР у серпні 1943 року: ”Національних меншин у цих трьох районах немає, за виключенням декількох жидів, котрі останнім часом добровільно прийшли до нас працювати…” (Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944. Документи і матеріали. / Упор. О. Вовк, І. Павленко. Літопис УПА. Нова серія. Том 2. – Київ – Торонто, 1999, с. 245).

Одним з найкращих лікарів у загоні УПА імені Івана Богуна, котрий базувався у південній частині Волинськой області, був амбулаторний лікар Шая Давидович Варма (”Скрипаль”). За змістом протоколу допиту після арешту в серпні 1944 року органами НКВД, він народився у Варшаві у 1909 році (Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Т. 1 – Львів: Просвіта, 1993, с. 413-416). Вчився один рік у Франції, у 1937 році закінчив Варшавський медичний інститут, його жінку звали Броніслава. До 1939 року працював у жидівському шпиталі у Варшаві. Потім, під час німецько-польскої війни, рятуючись від гітлерівців, виїхав у містечко Володимир-Волинський на Західній Україні, де працюва лікарем-епідеміологом, а потім став лікарем сільської амбулаторії, яким працював і у роки німецької окупації. Його було мобілизовано в УПА у травні 1943 року, знаходився там до серпня 1944 року, за цей час вилікував, згідно з його власними показами на допиті, 200 українських повстанців.

До нас дійшли спогади, про Шає Варме, колишньої розвідниці УПА Галини Островецької (”Коханської”): ”Варма був хорошим лікарем, котрий у бункерних умовах робив складні операції, він чудово грав на скрипці, с котрою ніколи не розставався. Йому дали псевдонім ”Скрипаль”. Коли випадала вільна хвилина, повстанці збиралися на лісовій полянці, запрошували Варму, котрий грав для них. Його всі любили і берегли” (Берекета Б. Багряними шляхами // Голос України. № 119 (369) 26.06.1992. С. 13). За свідченями Галини Острівецкої, за діяльність в УПА Шая Варма було приречено до двадцяти років радянських концтаборів.

За спогадами сотника УПА В. Ніновського (”Грабенко”), який діяв у північній, лісовій частині Рівненської області. Лікарем у його батальйоні був жид з міста Рівне під псевдонімом ”Чорний”. За словами автора, коли було багато поранених, доктор ”Чорний”, крім УПА, постійно бував на санітарних пунктах, щоб надавати допомогу селянам, оскільки інших лікарів у тому регіоні не було (Медична опіка в УПА. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 23. – Торонто – Львів: Літопис УПА, 1992, с. 79).

Водночас, за спогадами офіцера УПА В. Новака (”Крилатий”), діючогого у північній лісовій частині Волинської області, у тому регіоні було три госпиталі. У них працювали українські і жидівські лікарі. Останніх ”вирвали з німецьких пазурів, де вони були приречені на смерть”. Автор називає доктора-жида ”Білого”, котрий знаходився в УПА зі своєю дружиною. За словами пана Новака, доктор був одним з найкращих лікарів війскової округи УПА ”Турів” (Медична опіка в УПА. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 23. – Торонто – Львів: Літопис УПА, 1992, с. 82).с Заслуговують спеціального цитування слова про одного з найбільш відомих лікарів УПА, справжнє им’я якого, покищо скривається під псевдонімом ”Кум”. Він проходив з міста Стрий, Львівської області. Спогади про цю людину залишив у 1949 році один з видатних командирів УПА у Карпатському краї – сотник Володимир Фединяк (”Хміль”). Сам автор загинув в 1951 році, а його спогади запилювалися у архіві КДБ України до теперішнього часу. За його розповідями про великі облави війск НКВД на території Калушськой округи зимою 1946 року. У тій гірсько-лісовій місцевості знаходився госпіталь під керівництвом доктора ”Кума”. У подальшому: ”Доктор ”Кум” – відома фігура в УПА. Його знали тисячі повстанців. Він був в УПА за основою Української Національної Самооборони (УНС – так спочатку називалися загони УПА у Галичині). Спочатку він був лікарем сотні УПА ”Сіроманці”, потім у батальйоні ”Гайдамаки”, у офіцерській школі ”Олені” (два випуска), і нарешті став керівником госпіталя у Марині. Доктор ”Кум”, за національністю жид, а не єврей. До нас був щиро прив’язаний, і хоч Організація (ОУН) дозволила йому після більшовицького приходу вийти і легалізуватися, він вибрав у подальшому ділити долю і недолю з нами, а при потребі – чесно загинути. Який кришталевий характер! У мене була можливість нерідко з ним зустрічатися і розмовляти. Доктор ”Кум” був оптимістом, вірив у нашу перемогу. Один раз, уже при большевицькій дійсності, я з ним зустрівся у Марині і спитав: чому він не пішов с доктором ”Максимовичем” (ще один лікар-жид, котрий у 1943 році працював у офіцерській школі УПА “Олені” (Ткаченко С.Н. Повстанська армія (Тактика боротьби / Під загальною редекцією А.Е. Тараса / Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000, с. 41) – А.Г.) на легалізацію? Він мені так відповів: ”Знаєте, пане поручнику, яку біль мені принесло повідомлення, що ви хочете мене позбавитися. Я належу до категорії тих людей, котрі добро довго пам’ятають. За часів німецької окупації Организація (ОУН) врятувала мене від смерті, чому ж я маю бути їй невдячним і не допомогати повстанцям будувати Україну? Я вірю, що себе не посоромлю, а вам можу не раз згодитися” (ДА СБУ, спр. 376, т. 66, арк. 500-501). 23 січня 1946 року до госпіталю наблизилася спецгруппа війска НКВД. Легкоранені почали відступати, а здорові почали виносити тяжкопоранених з бункеру. Під час цих дій по ним вдарили перші постріли. Тоді загинув доктор ”Кум”, поручник ”Клименко” і 12 людей медперсоналу і поранених. Дев’ятьом відступаючим вдалося врятуватися. ”Доктор “Кум”, – за словами автора спогадів, – стримав своє слово. Він не засоромив ні себе, ні УПА”.

Російське джерело (мова оригіналу): «Корни», № 25 (январь-март 2005 г.), Москва-Киев, стр. 133-141.

***** В апреле 2008 года на общественных исторических слушаниях «Евреи в украинском освободительном движении», проводившихся СБУ совместно с Украинским институтом национальной памяти, историк В.Вьятрович заявил о том, что жена Романа Шухевича Наталья в сентябре 1942 — феврале 1943 года прятала у себя соседскую девочку-еврейку Ирину Райхенберг.. Роман Шухевич помог с изготовлением для девочки новых документов на имя украинки Ирины Рыжко, по которым она значилась дочерью погибшего офицера Красной Армии, и что после того, как Наталья Шухевич была арестована гестапо, Роману Шухевичу удалось переправить девочку в сиротский приют при женском грекокатолическом монастыре василианок в Пилипове, близ местечка Кулыкив — в 30 км от Львова. Информация стала известна только в 2008 году после обнародования материалов архива СБУ. “Движение украинских националистов не было антисемитским. Бандеровские лидеры спасали евреев в годы Холокоста и сражались вместе с ними в рядах Украинской Повстанческой армии (УПА)», – заявил историк В.Вьятрович, на основании рассекреченных архивов КГБ.

*****

П’ять копійок автора у Москві:

Хотелось бы отметить, что политтехнология «разделяй и властвуй» является излюбленным приемом Московщины, собственно Российской империи, СССР и сегодняшней Российской псевдо Федерации. Москва всегда стравливала и стравливает по сей день кавказские народы друг против друга, чтобы властвовать над этим регионом. Было и есть искусственное стравливание татар и башкортов. Из этой же серии миф об антисемитизме украинцев. Хотя на самом деле, именно имперская Москва исповедовала скрытую (бытовую), а иногда не прикрытую махровую юдофобию. Вспомните хотя бы лозунг «Бей жидов – спасай Расею!»(Но не евреев!).

Разумеется, черные страницы двусторонних взаимоотношений существуют у большинства народов мира. Но, в 21 веке глупо пенять на фобии к какой-либо национальности. Исключения составляют существующие по сей день империи, в т.ч. и Российская Федерация.