Ми хочемо багато, але маємо одне – наше вічне незадоволення тим, що маємо. Для того, аби зрозуміти, чого нам не вистачає, треба знати, що ми маємо. Або краще, чого хочемо. Зазвичай, те, що людина має, сприймається як щось належне. Як те, чого не варто берегти, про що можна не турбуватися. Нас цікавлять ті речі, які поки нам не належать. І чим далі ті блага від наших очей чи рук, тим більше ми їх хочемо. Цей матеріал у якості блога наділав на РП Олександр Могілевський з міста Кьольн ФРН.
Шкода, що рівень хотіння не впливає на результат. Бо тоді у нас було би все прекрасно. Ми мали б навіть більше, ніж треба. Але то є така природа українська: хотіти та чекати. Недаремно кажуть, що терпеливості у нас хоч відбавляй. І користають з цього всі, кому не ліньки. Ми терпеливо чекаємо омріяного всіма нами кращого життя. А ті, від кого сподіваємось втілення наших мрій в реальність, задовольняють власні бажання. Ми ж терпеливі, почекаємо своєї черги, пропускаючи всіх поперед себе. І нема чого скаржитись. Проблема не в них, а в нас. Тому далі про нас. О, як ми любимо скаржитися! Скаржитися на всіх і на все. Шкода, що не там, де потрібно і не тим, кому потрібно. Скаржимося вдома на працівників ЖЕКу, на вечірці розказуємо про погану роботу, друзі вислуховують наші претензії до ріноманітних інстанцій. Все було б добре, якби ми вміли вибрати правильного адресата. І пам’ятали різницю між сваркою та скаргою. А так, яка користь від нашого ниття?
Може, ми отримуємо моральне задоволення від того, що викрили халатність, побачили недоліки, звернули увагу на несправедливість?
 |
| Більшість Німеччини так ставляться до Юлі як Сашко Могілевський |
Але, чи змінили ми побачене? Це не клопоти пересічного “уркаїнця”, а не українця – вважаємо ми. Що я можу зробити? Від мене нічого не залежить. Скоро ці слова стануть пророчими для нас, якщо кожен ними послуговуватиметься. Скаржитися – то є наше хобі, а для декого, може, і цілісне заняття. Навколо тільки погане, а я лише заручник обставин. Своїми скаргами на когось ми часто намагаємось виправдати невдачі, власну бездіяльність, страх, подекуди лінивство. А також – неспроможність, наздатність зробити щось настільки добре, як би хотілося нам. Щось у нас не виходить? Ми не намагаємось шукати все нові та нові способи досягенння мети. Йдемо іншим шляхом. Скаржимося на ті чинники та обставини, які заважали нам. Для українців скарга – це не захист своїх прав, більшість з нас не вміє їх захищати. Це просто голос незадоволеного, який не знає, як змінити ситуацію.
Зате ми вміємо жаліти себе. Головним міфом такої нашої звички є переконання: ми такі бідні, нещасні, стільки перетерпіли, тому заслуговуємо дуже багато. Ми такі добрі, чому нам так не щастить? А якщо скажемо: ми такі щасливі, чому цього не розуміємо? Сила самопереконування – то є велика сила. А наш розум зосереджується лише на негативі. Ми своє життя наповнили сумним змістом, не залишивши місця для щастя. Навіть, якщо сьогодні все добре, обов’язково згадаємо про погане. Боїмося відчувати себе щасливими, бо втрата цього відчуття страшніша для нас за його відсутність. Краще подумати про недобре, аби воно не застало нас раптово. А чому щось має бути погано? Бо ми себе так налаштували? Бо нам завжди не щастить? Сильний аргумент, скажу я вам.
Чого ж нам не вистачає для того омріяного щастя?
Українцям не вистачає усвідомлення того, що вони (ми) народились саме в той час і саме в тому місці. В потрібний час і в потрібному місці. Бо якщо людина відчуває свою потрібність, то, по-перше, зростає її самооцінка, по-друге, збільшується відповідальність за все, що навколо. Коли ж ти на своєму місці чи, принаймні, думаєш, що на своєму, то тобі, зрозуміло, добре. Отже, щастя не за горами. Може, десь за долами. Чому українці не є задоволені тим місцем, яке їм дано?
Не будемо говорити про об’єктивні матеріальні проблеми, бо якими б вони не були, важливішим є інше. Добре там, де нас нема. Якщо ти бачиш чи знаєш, що десь є краще, ніж у тебе вдома, то що робиш? Хочеш, аби і вдома було те, що є десь? Чи хочеш, аби ти був там, де є краще? Чомусь більшість обирає друге. Чому? Може, на «всьому готовому» треба менше морочитися і пітніти, ніж вдома. Бо в батьківській хаті всі свої хотіння мусиш сам втілювати в реальність. Якби ми були такими лінивими, то це було б краще, ніж, якщо є байдужими. Байдужими до своєї рідної землі. Не важливо де, головне, аби мені було добре. Не можу назвати людину, яка послуговується подібним правилом цинічною, але не розумію її. Люблю Україну. Чи народилася з цією любов’ю, чи, може, хтось її прищепив.Знаю одне: те, що я тут маю чи не маю, залежить також і від мене самої. А не лише від якихось нейтральних чинників.
Хочу повернутися до вислову «добре там, де нас нема». Добре там, де нас нема? Чому? Бо нас там нема. Недосяжний плід завжди бажаний? Там, де добре, нас мало хто чекає. Ми потрібні тут. Єдина проблема: ми цього не усвідомлюємо. Не вистачає нам гордості за себе-українця, за свою землю. Скажете, нема чим пишатися? Я так сказати не можу, бо тоді виходить, що я – ніщо. Адже я, ти, ми – то і є вся Україна. Звучить, як у дитячій книжечці, але шкода, що ми цього не вивчили ще дітьми. Свою рідну землю треба любити вже за те, що ти тут народився, що вона твоя. А все, що ми маємо на своїй землі то є наша заслуга чи прорахунок. Де поділася віра в себе, у свої сили? Чому зникло бажання зробити свою землю такою, якою мріємо її бачити давно? Просто пливемо… Навіть не знаємо, за течією чи проти, бо ніхто не сказав, а ми не спитали. Але так довго не може тривати, бо ми маємо що втрачати.
З будь-якої ситуації є вихід, навіть кілька. Ми їх не бачимо, або не хочемо бачити. Навіть примарний вихід – це шанс, якого боїмося. Не впевнені, що використаємо достойно. Простіше пожаліти себе, поскаржитися. Чекаємо, коли хтось прийде і принесе все, про що мріяли. Проблема зовсім не в лінощах, бо українці дуже працьовитий народ. Просто ми не вміємо брати ініціативу в свої руки. Де справжній українець? Де господар української землі, коваль свого щастя? Може, відродимо його всередині нас.
Чому ми не є щасливими? Та як можна? В країні криза, а я щасливий? То навіть гріх говорити про таке. Щастя – не те, що ми маємо, а що відчуваємо. Але не дозволяємо собі бути щасливими. Підсвідомо налаштовуємо себе на невдачу, бо лише так вписуємось у намальовану нами в сумних кольорах картину світу. Бідний, нещасний ураїнець ніяк не може знайти свою долю. Треба позбуватись подібних анахронізмів. Випробовування є для того, щоб їх долати, а не переносити чи миритись з ними. Хто краще за українців вміє терпіти та миритись? Мало конкурентів. Давайте перестанемо практикувати вже давно набуті навички. Краще почнемо вчитися нових, активніших способів життєдіяльності. Наприклад, подолання труднощів, відстоювання своєї думки, своїх прав, торування нових шляхів і т. д. А також варто запам’ятати нові словосполучення, які повинні характеризувати нас. «Я – щасливий», як варіант. Можна й інші, але позитивні.
Шукаймо позитив у всьому, як справжні оптимісти. Бо песиміст каже: «Гірше вже бути не може». А оптиміст: «Може, може».
Ми маємо все для того, аби бути щасливими, крім розуміння цього.
Alexander Mogilevski. Köln, Nordrhein-Westfalen, der Bundesrepublik Deutschland.
Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.