Думаю про Івана цілий день (насправді думаю про Івана увесь час). Сьогодні, два роки тому, Івана не стало. Цього не може бути. Банальні слова, які виринають от уже багато століть у серці й думці мільйонів (!) дітей, батьків, сестер і братів, друзів Того, Хто Пішов. У такий спосіб ми ніби захищаємося від невідворотності свого фатуму – адже й ми так само станемо Тими, Хто Пішов. Насправді це може бути – і стає. Але кричимо, промовляємо, шепочемо їм услід:”Чому Ви Пішли?!”
29 вересня позаминулого року поверталася з роботи, був якийся величезний корок на узвозі повз “Лаврентіївну” (так у Києві називають пам’ятник “Родінє-Матєрі”), зателефонувала Леся:”Пані Олено, будь ласка, задзвоніть татові, він почувається самотньо”… Я одразу зателефонувала і – не буду переповідати розмову, – обіцяла, що наступного року (себто тепер уже минулого) щойно степліє, вигулькне травичка, – ми рушимо Україною в подорож. Із донечкою Лесею, дружиною Ліною, всіма, хто схоче бути з нами в тій веселій і живій придибенції. “На Сумщину?”, – з надією спитав Іван. “Звичайно, на Сумщину, Івасю!”, – сказала я, бо як же може бути інакше – без рідних Іванових країв?
І цієї миті над моїм серцем , над моїм життям, над цілим Києвом, над його любою Україною – стало Горе. Я вже знала, що – ніколи.
А наступного вечора 30 вересня Леся зателефонувала (я не можу, не можу переповісти, що, – хочете смерть онлайн?!)
Івасю. Коли у мене були тяжкі часи, я казала: “Був би тут Іван -заступився би”.
Друже. Коли я не бачила виходу – часом у кожного з нас таке стається – ти мене виводив із того лабіринту просто словами.
Брате. З раннісінького дитинства мріяла про брата, у школі вигадувала неіснуючого старшого братика, який би розумів і підтримував мене.
Брате, брате, чому ти залишив мене саме тоді, коли без брата – найтяжче?
І що, ми маємо жити без тебе далі? Твоя доня Леся, твоя кохана дружина Ліна, ціла купа жінок і чоловіків, дітлахів і собачок, котів і птахів, метеликів і квітів, трав і дерев, хмар і вітрів, сонетів і верлібрів, які любили тебе просто так, від любові?
Звичайно, ми маємо жити далі.
Бо доки ми живемо – ти також живеш.
Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.