Вони зберегли честь Військово-Морських сил України і вберегли Україну від вторгнення на східних кордонах

Назва «Гібридна війна» віднедавна, а вірніше з початком анексії Криму, увійшла у військовий словник Збройних Сил України. Гібридна війна – це коли немає оголошення стану війни і прямого вторгнення збройних сил іншої держави, коли ті, хто вторгнувся є невідомими диверсантами, замаскованими під різних «зелених чоловічків».

Під незрозумілу «самооборону» чи різноманітних козаків, разом з якими, а у більшості випадків поперед них, йдуть завербовані зарані цивільні пенсіонери та жінки з дітьми. А вже позаду них – спеціально підготовлені десантні війська, за якими за кордоном стоять танки, авіація і інші види важкого озброєння.

Військово-Морські сили не були готові до так званої «гібридної» війни, зауважив екс-міністр оборони адмірал Ігор Тенюх. І це справді було так, бо подібне протистояння не прописане в жодному статуті чи бойовій інструкції (тепер вже пропишуть напевно) і українські військові моряки готувалися до зустрічі ворога у відкритому бою у офіційно оголошеній війні – на морі чи на березі. А в Крим вторглися колони мовчазних військових без знаків розрізнення, мовляв, йдемо на навчання, без збільшення чисельності сил Чорноморського флоту в Україні, яких стали вітати квітами, як «визволителів», зарані підготовлені жінки і дівчата. Порушили договір з Україною, не повідомивши зарані? Та ось повідомляємо, …коли півострів вже опинився окупованим.

«Гібридна війна» в Криму виявила, що далеко не всі регламентуючі документи українського флоту юридично відповідали ситуації, що склалася в період анексії Криму. Наприклад, «Положення про корабельну службу у Військово-Морських Силах Збройних Сил України» (Корабельний статут), введене в дію наказом Міністра оборони України від 25.11.2003 р. N 415. Так, його стаття 3 проголошує, що «Прапор Військово-Морських Сил Збройних Сил України, піднятий на кораблі Військово-Морських Сил, є його Бойовим Прапором.

Він символізує недоторканність і готовність корабля захищати державні інтереси України на морі» (лише на морі?), а стаття 7 вимагає що, «У водах відкритого моря, портах та територіальному морі інших держав жоден іноземний уряд чи його представники не мають права втручатися в повсякденну життєдіяльність кораблів Військово-Морських Сил.

Будь-яка така спроба повинна рішуче припинятися, у виняткових випадках – силою зброї». Ось такі формулювання регламентуючих документів Збройних Сил привели до юридичного абсурду, коли ворог захоплює рідні кораблі у рідних бухтах, а їх екіпажі не мають юридичного права їх захищати. Цю юридичну колізію створює саме «Положення…», яке проголошує, що Військово-морський прапор символізує недоторканність і готовність корабля захищати державні інтереси України на морі, але не у рідній бухті чи біля пристані.

Питання до його авторів: Військово-морський прапор біля рідної пристані що, вже не являється символом України і його там можна вільно собі дозволити спустити перед ворогом? Саме це і було здійснено на всіх кораблях і суднах у Севастопольській гавані і в озері Донузлав у березні місяці. І стаття 7 «Положення…» не передбачає і не заперечує втручання іноземців в життєдіяльність українських кораблів у їх базах, і не зобов’язує екіпаж протидіяти їм у цьому силою зброї. Вона передбачає можливість такої протидії лише у відкритому морі, в іноземних портах тощо і це в умовах, коли у портах України базується іноземний флот! Завершись ситуація інакше, далі для командира був би прокурор якому завжди було байдуже у відношенні до юридичних галсів: статут є закон, і все! Росіяни ж штурмували наші кораблі не у відкритому морі, не в іноземних портах, а в українських базах і біля рідних пристаней – і стаття 7 осталася непорушеною, лише кораблі захопленими. Росіяни, слід думати, щепетильно вивчили наш корабельний статут і діяли виключно на його юридичних прогалинах і упущеннях, тому й вимагали в українських моряків підпорядкуватися самопроголошеній владі Криму.

У той же час Україна офіційно не знаходилася у стані війни з Росією і воєнний стан в країні оголошений не був. Не було оголошено навіть антитерористичної операції в Криму, то ж діяти за бойовими інструкціями командири не могли. І вимушені були поступати на власний розсуд виходячи з …ситуації мирного часу, в умовах коли неоголошений ворог підступив під самісінькі КПП військової частини, а застосування по ньому зброї згідно статуту вартової служби може… обернутися карною статтею для самого командира.

Та українські моряки в умовах неоголошеної війни та недосконалого військового законодавства виконали своє завдання на території Кримського півострова. Завдяки діям українських військовослужбовців, їх опору противнику, решту Збройних Сил України встигли розгорнути, привести до стану бойової готовності та доправити на захист кордонів. Вони в Криму відволікли на себе війська агресора, не дали можливості завдати удару з півдня, дали час для розгортання українським військам – так, чи майже так заявив в.о. Президента України Олександр Турчинов віддавши наказ українським військам вийти з Криму на материкову Україну.

У ситуації неоголошеної війни і заблокованих всіх без винятку військових частин і установ Військово-Морських сил на березі, а кораблів у бухтах, їх долю, долю особового складу, честь і гідність флоту і його Військово-морського прапору вирішували командири військових частин і установ – кожний окремо і всі разом. І вони зберегли бойове ядро вітчизняного флоту. Прізвище цих командирів мають увійти в історію вітчизняного флоту як офіцерів, які у надзвичайно складній ситуації, яка загрожувала самому існуванню незалежної України, зберегли честь і гідність Військово-Морських сил Збройних Сил України і Військово-морського прапора України та вберегли Україну від вторгнення на східних кордонах, стали основою відроджуваного національного флоту України:

Контр-адмірал ГАЙДУК Сергій Анатолійович, командувач ВМС України з 2 березня;
Контр-адмірал ТИМЧУК Ігор Володимирович, начальник управління особового складу штабу ВМС України;
Контр-адмірал ТАРАСОВ Андрій Анатолійович, начальник центру морських операцій ВМС України;
Контр-адмірал запасу ШАЛИТ Юрій Володимирович, прибув з м. Чернівці, тривалий час організовував захист заблокованих у севастопольській бухті кораблів ВМС України;
Генерал-майор ВОРОНЧЕНКО Ігор Олександрович, начальник військ берегової оборони ВМС ЗС України;
Полковник БЕДЗАЙ Ігор Володимирович, командир 10 морської авіаційної бригади ВМС ЗС України (Саки);
Капітан 1 рангу ДОСКАТО Олексій Олегович, командир 1-ї бригади надводних кораблів;
Капітан 1 рангу ГОНЧАРЕНКО Петро Дмитрович, в.о. начальника Академії Військово-Морських сил ЗС України;
Підполковник ЯРОШЕНКО Віталій Іванович, командир танкового батальйону 36 бригади Військ берегової оборони ВМС ЗС України, вивів батальйон з Бойовим прапором бригади;
Підполковник ГОЛОВАЧЕНКО Юрій Валентинович, командир гірсько-піхотного батальйону 36 бригади Військ берегової оборони ВМС ЗС України;
Підполковник ДЕЛЯТИЦЬКИЙ Дмитро Євгенович, командир 1-го окремого батальйону морської піхоти, вивів батальйон з Бойовим прапором;
Майор НІКІФОРОВ Олексій Володимирович, заступник командира 501 Окремого батальйону морської піхоти по роботі з особовим складом (Керч), згуртував вірних присязі морських піхотинців і за наказом міністра оборони вивів їх на материкову Україну;
Капітан 1 рангу КОЛЕЖНЮК Ігор Васильович, начальник Військово-морського ліцею;
Капітан 3 рангу ФЕДАШ Юрій Петрович, командир морського тральщика «Черкаси»;
Капітан 3 рангу ГЛУХОВ Дмитро Сергійович, командир великого розвідувального корабля «Славутич»;
Капітан 2 рангу КОВАЛЕНКО Дмитро Анатолійович, командир великого десантного корабля «Костянтин Ольшанський»;
Капітан 3 рангу ТИХИЙ Олександр Васильович, начальник Об’єднаного складу озброєння і майна;
Капітан 3 рангу АГАПІТОВ Андрій Олексійович, організовував оборону штабу Південної військово-морської бази (Новоозерне) і вивід особового складу;
Капітан 2 рангу ДЕМ’ЯНЕНКО В’ячеслав Михайлович, начальник центру інформаційно-психологічних операцій;
Підполковник ЗАДВОРНИЙ Олег Анатолійович, начальник випробувального полігону «Нитка» (Саки);
Капітан 2 рангу ДЕМЧЕНКО Олександр Віталійович, начальник пункту управління системою зв’язку ВМС ЗС України;
Підполковник СТАРЧЕНКО Борис Анатолійович, начальник центру контролю безпеки інформації ВМС ЗС України;
Капітан 2 рангу ВИСОВЕНЬ Андрій Васильович, начальник центру військово-музичного мистецтва ВМС ЗС України;
Капітан 3 рангу НАДОЛЬНИЙ Руслан Анатолійович, начальник техвідділу телерадіокомпанії МО України «Бриз», зумів вивезти обладнання і вірний присязі особовий склад в Україну;
Капітан 1 рангу ШУНЬКО Павло Олександрович, головний редактор газети МО України «Флот України»;
Полковник МАМЧУР Юлій Валерійович, командир 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації Повітряних сил ЗС України імені Олександра Покришкіна;
Полковник медичної служби ПИЛИПЕНКО Микола Юрійович, начальник Військово-медичного клінічного центру Кримського регіону;
Полковник медичної служби ГУМЕНЮК Костянтин Степанович, начальник 1030 державного санітарно-епідеміологічного загону МО України (Севастополь).
Ці командири Військово-Морських сил України осталися вірними тим традиціям, які вже у далекому 1992 році заклали офіцери організаційної групи першого командувача Військово-Морських сил України віце-адмірала Бориса Кожина. В ході кримського протистояння Військово-Морські сили України витряхнули з своїх рядів все наносне, чуже і випадкове, і вийшли на чистий простір будівництва суто національного флоту України, який стане справжнім, а не умовним, оборонцем волі і свободи свого народу, незалежності і територіальної цілісності нашої держави.