«Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней!», – часто повторював Йозеф Геббельс – керівник і автор пропагандистських акцій гітлерівської Німеччини та один з основоположників теорії і практики інформаційної війни. Доречно навести і іншу актуальну аксіому того ж Й. Геббельса: «Ми не домагаємося правди, ми добиваємося ефекту». Вище приведені афоризми одного з головних нацистських ідеологів мають пряме відношення до ситуації в Криму 2014 року, де кримські «антифашисти» по-суті стали користуватися методами тих же фашистів, проти яких направляли вісь своїх ідеологічних атак.
Крим в незалежній Україні зоставався таким собі «совковим» островом з збереженим радянським менталітетом і світобаченням. Тут коліноприпадання перед подвигом «отцов і дєдов», перед радянським і історичним минулим, нав’язування страху перед українським націоналізмом і фашизмом приводило більшість місцевого російськомовного населення до ефекту нерозуміння того, що відбувається в Україні. Кримська аудиторія, користуючись російськими новинами про події на київському Майдані, які застрашені кримські чиновники не лише повторювали, а ще й додумували власні найдраматичніші ситуації, виробила синдром страху перед «майданутими» фашистами. Так з’являлися чутки про «фашистську владу в Києві», «бандерофашистів», «правий сектор», яких ніхто ніколи у Криму не бачив, але яких почали обговорювати, боятися, особливо в середовищі старшого покоління, стали появлятися «свідки» їх жертв. Такою громадою стало легко управляти.
Інтенсивний інформаційний потік «стриножених» владою засобів масової інформації, спрямований на півострів з зарані заданими напрямками впливу, та формування для боротьби з «фашизмом» бойових загонів щедро оплачених «тітушок» створювали атмосферу майже масового психозу. «Брехня, повторена сто разів, стає правдою» – це випробувана теза того ж автора. Або його ж «треба брехати так, щоб самому вірилося, що це правда». Відомо ж, що краса звучання і простота для запам’ятовування будь-якого речитативу при багаторазовому його повторенні створює мовні символи суспільства, визначає образи ворогів і методи боротьби з ними. Так народився слоган, що в Криму і Севастополі «фашизм нє пройдьот» та стало можливим виставляти фашистським леда що-небудь українське.
Інформаційна війна, вірніше інформаційний наступ на «фашизм» в Криму, бо фактичного рівноцінного опору йому на півострові не спостерігалося, проводився жорстко, безапеляційно і швидко реалізувався, тому продуктуєма інформація швидко заволоділа кримською аудиторією і підготувала потрібну для військової агресії «ментальність» цивільного населення. Спроби розіграти кримськотатарську карту провалилися відразу. Мудрий і багатостраждальний народ не повівся на жодну інформаційну і організаційну провокацію проти нього. Коли в Криму взялися лякати «русскоязичних» кримськотатарським екстремізмом цей народ, переживши трагедію депортації, не дав жодних підстав вважати себе екстремістами чи якимись іншими «істами» і провадив виважену і виразну державницьку поведінку.
Однак в Криму дислокується Чорноморський флот Росії, навколо якого і при всебічній підтримці якого з часу проголошення незалежності України почали концентруватися всі антиукраїнські сили. Це, напевно, єдиний випадок у історії, коли флот іноземної держави впливав на внутрішню і зовнішню політику держави, яка дала йому прихисток. Флот Чорного моря завжди використовувався Росією не стільки для захисту власного узбережжя, а як військово-політичний важель, яким випробовувалася на міцність незалежність сусідніх держав. Недарма ж в результаті тривалого розподілу ЧФ колишнього Союзу РСР у Севастополі дійшли висновку, що «поки Чорноморський флот базується на цій землі, спокою цій землі не буде». Лише про цей висновок у столиці України швидко призабули, не особливо турбуючись постійними спробами обмежити вплив української столиці на Крим, які з плином часу не зменшувалися, а нарощувалися.
У 1995 році зазнала краху так звана «мєшковщина», а разом з нею і «третя оборона Севастополя» з опорою на героїчне минуле захисників Севастополя. Вона стала першою неприхованою і масштабною спробою вирішити кримську проблему на користь Росіїї при допомозі «президента» АРКрим Юрія Мєшкова, його проросійських організацій з опорою на Чорноморський флот. У 2003 році провалилася друга спроба приторочити Україну до новоявленого «Союзного государства» через створену кризу навколо острова Тузла в Керченській протоці. Після цих невдач на світ Божий витягли старий дещо модернізований під сучасну ситуацію план Леніна-Троцкого, який був успішно реалізований в Україні в 1918-1919 роках і привів до краху Української Народної Республіки. Ідеологія Русского міра і «русского единства», возвеличення «великого русского слова» і російської культури вкупі з московським православ’ям були покладені краєугольним каменем в пропаганду російського верховенства на Кримському півострові. Україна у противагу не виставила нічого.
Непослідовні і несміливі кроки вітчизняної влади в бік створення видимого українського антуражу суспільного життя в Севастополі і в Криму в часи президентства Віктора Ющенка викликали шалену пропагандистську атаку Москви та її креатури всередині як Криму, так і України загалом. Ці, напрочуд слабкі і обережні, зусилля київської влади не без допомоги багатьох київських патріотів почали називати «українізацією» з обов’язковим додаванням епітета «насильни¬ць¬ка», а українські громади на півострові самі київські чиновники і партійні лідери іронічно називали «діаспорою в діаспорі» і поспішили прибрати звідси свої точки інформаційного впливу. Більшість політичних лідерів України відверто і привселюдно просторікувала, що Крим – це не їхнє електоральне поле.
«Перманентна й феноменально галаслива антиукраїнська кампанія досягла мети, остаточно залякавши урядовців на Печерських пагорбах, кот¬рі й без того не демонстрували патріотичного ентузіазму, – відзначає севастополець, кандидат філософських наук Ігор Лосєв. – Внутрішню інтеграцію України, її ментальне об’єднання було спочатку тимчасово зупинено, а потім розпочався зворотний рух, наслідки якого у вигляді успіхів російської пропагандистської індустрії спостерігаємо сьогодні насамперед у регіонах Сходу. Демонстративні обурення із приводу «насильницької українізації» насправді маскували відродження в Україні спочатку повзучої, а потім дедалі агресивнішої та викличної русифікації. Найгучніші протести, констатує Ігор Васильович, лунали саме там, де взагалі було важко знайти якісь ознаки української мовно-культурної присутності…».
Ситуація почала значно ускладнюватися з приходом до влади партії Регіонів, після 2010 року. У Військово-Морських силах, у місцевих органах влади розпочалося пряме гоніння і відсторонення від посад, звільнення в запас і з роботи проукраїнськи налаштованих офіцерів і державних службовців. Військово-Морські сили почали поступово перетворюватися в такий собі військово-ідеологічний філіал російського Чорноморського флоту – братання і клятви у вічній братській дружбі лунали скрізь і при любій нагоді, поклонялися вже виключно героям радянського і російського флоту. Мова вже не об’єднувала, не цементувала більше воєдино військові колективи, у військових частинах і на кораблях майже повсюдно стала панувати російська мова, російські (радянські) військові традиції, імперська історія, а виховну роботу замінила військово-ідеологічна робота, вважай ідеологія правлячої в країні партії. Однак український флот і в такому стані ще залишався бастіоном української влади, української присутності в Криму.
Як би це не дивно виглядало сьогодні, але дерево державної влади в Криму і Севастополі активно підрубували самі державні чиновники, члени партії Регіонів, місцева еліта, як вони себе називали, і їх сателіти – комуністи. Без їх підтримки проросійські організації, які раз за разом провалювали вибори до місцевих рад, здійснити державний переворот і привести до анексії Криму ніколи б не змогли б.
Чого найбільше бояться люди старшого покоління? Війни. Про що вони майже не знають? Про національно-визвольний рух в Україні. Ставка в пропаганді і масового зомбування населення, у першу чергу старшого покоління була зроблена на розкручування простих і примітивних кліше, які підлягали розповсюдженню всіма засобами масової пропаганди півострова у всіх сферах суспільного життя. Класика жанру – героїзм захисників Севастополя, які попри здачу ворогу Севастополя виставлялися такими, що побороли фашизм, у той же час щоденно з усіх телерадіоканалів стверджувалося, що в Україні поширюється екстремізм, радикалізм, фашизм і «бандерівщина», а під час і після перемоги Майдану – в Україні до влади прийшли фашистобандерівці. Телевізійну картинку забезпечували підставні особи та люди зі зброєю з Майдану. У Севастополі в міському транспорті та на майданах появилися «очевидці», які щойно «повернулися» з Львова і на власні очі «бачили» як там бітами б’ють по голові заїжджу людину коли та не знала правильної відповіді на заклик «Слава Україні!» Далі роздули міф про загрозу Правого сектору і цього всього виявилося достатнім, аби більшість мешканців міста-героя залякати загрозою російськомовним громадянам від міфічних «бандерівців», які будуть якщо не вирізати то вже депортують їх з Криму обов’язково.
З листопада 2013 року, з активізацією протесаного руху в Україні, антиукраїнська пропаганда в Севастополі і в Криму починає набирати мало не істеричних форм. Фашист і бандит-бандерівець у Севастополі стали загальним пугалом, ними стали обзивати людей за сказане українське слово на вулиці, за одіту вишиванку. Очолили ці пропагандистські акції народний депутат України Вадим Колісниченко і голова севастопольської державної адміністрації він же і лідер місцевої партії Регіонів Володимир Яцуба. Саме при їх активній участі розпочалася справжня інформаційна війна з «фашизмом» і будувалася вона за відповідними логічними принципами:
1. Ескалація напруги в суспільстві. Розкручується ажіотаж навколо однієї і тієї ж чи кілька тем, поки вони не заволодіють свідомістю людей. З кожною телерадіопрограмою чи мітингом збільшувалося зростання напруги у суспільстві.
2. Враження самолюбства населення. Пропаганда направляється на найбільш вразливі і беззахисні верстви мешканців регіону. У Севастополі це найперше пенсіонери, і найперше військові, виховані в жорсткій системі сталінсько-брєжнєвських координат: за що воювали ми, наші батьки і діди, коли фашизм голову піднімає? До вразливих верст відноситься і молодь, яка ще не виробила власних моральних, національних і історичних цінностей і в умовах Севастополя активно підтримувала антиукраїнські акції.
3. Вплив на базові інстинкти. Ставка робиться на факт того, що у кризових ситуаціях люди схильні діяти більше інстинктивно, чим раціонально. Тому при збільшенні соціальної напруги вони не роздумуючи схильні приймати рішення (мітингувати, страйкувати, голосувати), які в нормальній ситуації ніколи б не здійснили. Подібний вплив може породжувати паніку. Значний вплив на свідомість українських військовослужбовців здійснили російські військові телесеріали, спільні ідейно-пропагандистські заходи і постійна пропаганда дружби між флотами України і Росії.
4. Виключення третьої точки зору. Інформаційне протиборство диктує тільки чорно-біле сприйняття ситуації: фашисти – антифашисти, добро – зло, в Україні бандерофашисти, а Росія – переможець і захисник від фашизму, у «перемоги над фашизмом – русскій язик». Тут же починає діяти закон стадності, коли до ворожого стану зараховують всіх скопом. У Севастополі – це всі проукраїнські мешканці міста.
5. Так званий ефект метелика. Він враховує, що протистояння спершу починається у свідомості людей: дуже важко після конфлікту визначити, що привело до нього. Постійне заперечення самої можливості конфлікту України з Росією привело до ситуації, коли українська держава і суспільство виявилися не готовими до нього. У перші дні вторгнення російських військ на Кримський півострів українські вояки, опутані пропагандою миру, не розуміли, що здійснюється збройна агресія проти їх країни, тому і не зуміли організувати адекватний опір.
6. Створення символу ідеологічної боротьби. Символом боротьби з фашизмом у Севастополі і Криму була обрана Георгіївська стрічка, по іронії долі саме вона була символом колаборантських з’єднань, які в 1942-1944 роках створювалися в Севастополі і Криму і разом з німецько-фашистськими окупантами боролися з радянськими військами в роки минулої війни, у тому числі й штурмували Севастополь.
Використовуючи ситуацію, коли етнічна самосвідомість севастопольців у радянські часи була практично стертою, використання владною партією радянської системи світобачення дозволила їй активно і успішно застосовувати політтехнологічні інструменти, що базувалися на залякуванні населення «українізацією», коли українська самоідентифікація прирівнюється до націоналізму і, відповідно, до фашизму, та приходом до Севастополя з метою захоплення влади бандерівців, бандерофашистів з Західної України. Севастопольська влада фактично у всі роки незалежності України активно використовувала пострадянський світогляд і з року в рік впроваджувала у свідомість севастопольців, не залежно від їх національності, російську самоідентифікацію, яку вважала в українському «городє русской слави» процесом цілком природним, а українську самоідентифікацію – виставляла ворожою і нею лякала всіх сущих. У цьому контексті в останній час винайшли старо-нову формулу протистояння, якими стали «антифашисти» і «бандерофашисти». Грубо і безцеремонно попираючи правду історії, останні виставляються найогиднішими прислужниками гітлерівського нацизму, катами всього живого. І, відповідно, бандерівцями були і залишаються мешканці Західної України, і це є константою конфронтаційного поділу України на Схід і Захід.
Для цементування свідомості севастопольської громади, у крайньому випадку її більшості, в потрібну цілісну ідеологічну аксіому «фашізм нє пройдьот» владній партії була потрібна обов’язкова складова – наявність якогось героїчного епосу. Такими обрали оборони Севастополя, першу і другу. Вони, хоч і не захистили Севастополь, в кожному випадку вороги його захоплювали, але поразки вдало ідеологічно перетворені на найвищий героїзм і ратну майстерність, перед якими меркнуть найважливіші перемоги на інших фронтах. Героїзація Севастополя, який, по-суті, завжди здавали ворогам, вже прийняла зміст затятого шовінізму. У цьому випадку проявам героїзму українців на війні місця не було, їх покрив інтернаціоналізм, за яким крився погано прихований націоналізм російський, який обслуговували пропагандисти Русского міра – це найголовніший і активно та наполегливо експлуатований елемент їх сучасної ідеології. Перемога над Німеччиною, причому виключно в лавах Червоної армії, культивується і впроваджується у свідомість як аксіома, як міф про старогрецьких героїв – причім стирається різниця між фашизмом і нацизмом як політичними течіями. «У побєди русскій язик» вже не приховуючи цілей пропаганди стало звучати з севастопольських трибун. Для чергової «побєди», для перемоги Севастополя над міфічними «бандерофашистами» з ініціативи голови адміністрації була оголошена чергова «третя оборона» і навколо державної адміністрації і самого міста почали будуватися блокпости і барикади, на допомогу були запрошені козаки з Дону і Кубані.
Весь пафос абсурду, пов’язаного з подібного роду істеричними закликами і діями, підкріпленими російськими державними і Андріївськими прапорами та причепленою на груди Георгіївською стрічкою, практично виставляв всім, що продемонстрована місту бутафорія покликана приховати щось набагато більш цинічне, якусь революційну зміну, що для її камуфляжу підходять і наспіх зліплені цінності героїки боротьби новітніх антифашистів. При цьому з трибун, з екранів і шпальт севастопольських засобів масової інформації допускалася і жорстко регламентувалася лише провладна, а, по-суті, стара радянська, система світобачення і принципи непорушності героїзму боротьби з фашизмом, бо саме вони в умовах Севастополя і Криму стали відмінним майданчиком для піару місцевих політиків, вдало конвертували військові подвиги старших поколінь в рейтингові дивіденди не нюхавших пороху і не носивших солдатської шинелі «антифашистів» і успішно приводили їх до конечних цілей – владних кабінетів.
Тут марно було закликати до якоїсь об’єктивності і історичної правди, довести севастопольським антифашистам, що оті самі бандерівці оружно боролись з фашизмом в часи, коли інтернаціоналісти з ними браталися, це все одно, що докричатися до глухого. Понятійний апарат анатомії севастопольських носіїв антифашизму сприймав своєю загрозою саме звучання української мови на вулицях чи у транспорті міста, не говорячи вже про освоєння українського історичного минулого та більш широке використання українських демократичних традицій – для людей, що ніколи не відали, що таке демократія це подається як націоналістична диктатура. В останній час і сам українець у вишиванці ідеологічно виставляється як націоналіст і потенційний зрадник Росії. «Це ж треба мати стільки ненависті й політичної сліпоти, а може, просто хамства, щоб називати «фашистами» мільйони людей, які не хочуть, щоб ними керували, озброївшись беркутівськими щитами й закривши обличчя беркутівськими масками» – пише довголітній політв’язень академік Іван Дзюба.
«Боротьба з фашизмом» в Криму і Севастополі була доведена до повного абсурду, до психічної неадекватності людей. Ось як відбувалась зустріч носіїв Георгіївської стрічки, тобто борців з фашизмом, з військовослужбовцями однієї з українських військових частин. Старший цієї агітбригади постійно повторював, як заклинання, українським морякам, що у Києві переміг фашизм і коли вони не перейдуть на сторону блокуючих, то теж стануть «пособниками фашистів». Коли їх запитали, чи знають вони що собою представляє сам фашизм, то почули у відповідь: «Це те, що зараз відбувається на Західній Україні». На Західній Україні з цих людей ніхто ніколи не був, велика кількість більшість мітингарів на півострів була доставлена з Кубані, Дону та інших регіонів Росії і України. Кубанським козакам, наприклад, пообіцяли після перемоги над «бандерофашистами»… квартири у Севастополі і вони ходили містом і намагалися собі такі підбирати.
Ідеологічні структури ВМС України теж були втягнуті в боротьбу з «фашизмом», активно висвітлювали «антифашистські заходи», возвеличували і транслювали на телеканалі борців з цим світовим злом, публікували в газеті «Флот України» виступи міських чиновників та депутатів, прославляли героїзм борців з фашизмом, якими були виключно воїни Червоної армії, брали активну участь в проводимих акціях. На історію національно-визвольної війни в Україні було поставлене табу. На всі питання ветеранів ВМС, чому ВМС України не дають адекватної і гідної відсічі агресивній по-суті антиукраїнській і нечесній пропаганді, викривленню військової історії України з управління виховної і соціально-психологічної роботи ВМС завжди звучала одна й та ж відповідь: «не було команди». Керівник ТРК «Бриз» найбільше боявся усунення з посади як його попередника, тому з призначенням на посаду фактично став слухняним рупором партії Регіонів і міської влади, а борці з «бандерофашизмом» стали регулярними учасниками ефірів флотської телерадіокомпанії. У всіх «антифашистських» заходах, які організовували державна влада і партія Регіонів у Криму і в Севастополі обов’язковими учасниками були українські військові моряки. Ветерани ВМС України, особливо члени оргрупи першого командувача ВМС, просвітяни, які закладали фундамент національного флоту, як прибічники націоналістів, у військових частинах і на кораблях стали небажаними. Так Військово-Морські сили та особовий склад інших силових структур заповнював свій духовний простір антиукраїнським матеріалом і духом та почав поборювати у своїх рядах «бандерофашизм» – поняття України як Батьківщини, яку клялися захищати до останньої каплі крові, у свідомості військовослужбовців поступово розмивалося.
Символічним виглядає в Криму факт вибору символіки «антифашистів», якою, як відзначалося вище, стала стрічка ордена святого Георгія – військової відзнаки за героїзм в бою Георгіївського хреста часів І Світової війни, поновленої в Росії. У 1917 – 20-х роках ця стрічка і відзнака була символом білого руху борців за єдину Росію, і її носії відчайдушно боролися проти волі і свободи народу України. В 1942 – 44 роках у Севастополі і в Криму ця сама стрічка і відзнака служила символом власівським і російським козачим формуванням нацистів – колаборантських російським антирадянським з’єднанням, які формувалися на півострові, і разом з нацистами боролися проти українського національно-визвольного руху. Сьогодні за символ її взяли колаборанти української держави. У цьому випадку був використаний факт, що для російського і пострадянського післявоєнного населення в Криму перемога над фашистською Німеччиною є одним з небагатьох приводів пишатися радянським минулим, яке у їх розумінні є російським минулим. І георгіївська стрічка, яка зовсім не мала відношення і не була символом радянських воїнів в роки ІІ Світової війни, але похожа кольорами до орденської стрічки ордена «Слава», як би об’єднує їх іменем Георгія Побєдоносця єдиною ідеологією і цілями ще й з Російською православною церквою. Політтехнологічним інструментом антифашистської ідеології георгіївська стрічка обрана лише тому, що подібних їй кольорів в Україні не носили повстанські загони «бандерівців», і у цьому попри історичну правду побачили наочну можливість виставити їх прислужниками фашистів, з її допомогою використати в сучасних політичних цілях героїзм і мужність колишніх Георгіївських кавалерів, відрізнити нею своїх прихильників та підбурювати Схід України проти Заходу. Насправді носії отих стрічок не лише являються лояльними представниками не зжитого на півострові пострадянського соціуму, багато з них були й учасниками чи нащадками співробітників з окупаційним німецько-румунським режимом, а найбільше – толерантними мовчазними спостерігачами злочинів комуністичної влади в Україні. Ніхто з антифашистів не заявляє комуністам, що їх злочини проти людяності, звершені в Криму і Севастополі, значно перевершують нацистські! Сьогодні приходиться не лише визнавати,а й спостерігати як сама історія визнає справедливість і правду за учасниками національно-визвольної боротьби українців. А це визнати багатьом видається не просто. Тому ідеологія героїзації «народу-переможця», як психологічний наркотичний засіб, у певній мірі нівелювала цей моральний дискомфорт у першу чергу людей похилого віку, людей з психологією радянського минулого, і дала можливість місцевій владі безконтрольно на них же паразитувати і ідеологічно та морально-психологічно підготувати до анексії Криму.
Зараз лише можемо пожаліти, що за всі роки незалежності українська держава зробила надзвичайно мало для елементарної історичної і духовної просвіти своїх громадян в Криму, не турбувалася про створення державницького інформаційного простору, про зміцнення потенціалу національного флоту, не забезпечила повноправної участі українців і кримських татар в органах місцевого самоуправління та фактично покинула на самовиживання державницькі громадські організації півострова. Тому в боротьбі з Україною за Крим перемогла російська шовіністична, яка абсолютно нічим не відрізнялася від фашистської, ідеологія «антифашизму», за яким вже відверто виднілися цілі Росії. Попри гортанні крики «фашізм ідьот» і «фашізм нє пройдьот» у Севастополі і в Криму ніхто, ні влада, ні її пропагандисти, не відкривали справжнього лиця фашизму і його ідеології. На численних мітингах і у пресі лише проголошували, що фашисти (насправді німецькі нацисти, що далеко не рівнозначне) штурмували «город русской слави Севастополь» і лякали обивателя тим, що нащадки ОУН-УПА, «бандерофашисти», за допомогою зброї скинули в Україні законну владу і будують в державі фашистський режим.
 |
| Чимало москвичів не вважають себе “путіноїдами” – “путлерівцями” |
Тут варто би прискіпливо порівняти методологію антифашистської боротьби у Севастополі до характерних ознак самого фашизму, визначених, наприклад, відомим у світі дослідником фашистських диктатур, політологом доктором Лоренсом Бріттом, та вияснити у якій мірі вони були виражені та й чи були виражені взагалі на Кримському півострові. У Севастополі роками впроваджувався в свідомість жителів потужний російський націоналізм, навіть його крайня права форма – великодержавний імперський шовінізм (Велика Росія!), її гасла і символи в багато разів переважали українську державну символіку у всьому. Пропаганда і вимога імперських зазіхань на «історичні землі Росії», їх силового повернення, приниження корінних народів, викривлення історичного минулого в угоду новітнього розширення «життєвого простору» мало чим відрізнялися від фашистських зазіхань на землі сусідів гітлерівської Німеччини. Якщо владою мовчазливо, то російськими громадськими організаціями відкрито на мітингах і у пресі та безкарно закликалося і підтримувалося нищення української символіки, пам’ятних дощок і знаків, позбавлення прав, побиття активістів, що думають інакше – друга ознака фашизму. Ворогом прогресу в Севастополі було визнано патріотів України, переіначених у бандерівців, НАТО і США, проти яких як проти спільної небезпеки гуртували громаду разом з Українською православною церквою Московського патріархату. І спільне прославляння свого вождя(фюрера) – президента Росії Володимира Путіна(Путлера).
Однією з виразних ознак фашизму являється привілейоване становище збройних сил. Такою священною коровою у Севастополі і в Криму був оголошений Чорноморський флот Російської Федерації, якому, попри поразки у всіх війнах, українські чиновники співали величні славні не менше чим приїжджі російські. Йому присвячені музейні експозиції та основні пам’ятники в місті. Без Чорноморського флоту не обходився жоден міський захід чи нарада в органах влади. Його славу возвеличували і в будень, і в свято. Як і фашистській Італії, Угорщині, Іспанії, Болгарії чи нацистській Німеччині у Севастополі був встановлений жорсткий контроль над засобами масової інформації, які контролювалися спершу безпосередньо органами влади, затим через співчуваючих і приплачених керівників ЗМІ. Направленість їх визначена була одна – проросійська і протиєвропейська та байдужість до України як держави, її історії і традицій українського народу. Набула поширення так звана самоцензура – це коли сам редактор чи видавець не допускає до друку чи до ефіру матеріали і програми небажані для влади чи просто проукраїнської тематики і інформує про це владу. Саме вона явилася причиною, що у Севастополі не осталося жодної української газети і видавництва. Влада і проросійський рух в Севастополі тісно переплелися з церквою. Як і у фашистських державах, у Севастополі релігію активно використовували як інструмент управління громадською думкою. Релігійна риторика і термінологія використовувалися представниками влади, лідерами партійних і громадських організацій навіть тоді, коли головні принципи релігії були діаметрально протилежні діям чи їх політичній направленості.
Яскравою характеристикою фашизму являється «захист співвітчизників» де б вони не проживали і ігнорування корінного народу тамтешніх країн. Як Німеччина захищала страждущих «німецькомовних співвітчизників» у Чехословаччині і Австрії знаємо, як і знаємо чим це все завершилося. Тим же способом, тими ж методами «антифашисти» під покровом Росії взялися захищати «російськомовних співвітчизників» в Україні, і найперше в Криму абсолютно ігноруючи потреби корінного в Криму кримськотатарського народу. Бо Росія понад все! Де ми там Росія! Чи подібні гасла, тільки «Deutchland uber alles», не звучали вже колись на Кримському півострові?
Севастопольська міська рада як і Верховна рада АРКриму стали яскравим прикладом переплетення бізнесової, партійної і державної діяльності місцевої аристократії, майже всі депутати місцевих рад являлися міліонерами і бізнесменами, що створило взаємовигідні ділові відносини бізнесу з владною елітою. У цій ситуації, як і при фашистських диктатурах, роль профспілок Севастополя була зведена до слухняного інструменту влади. У Севастополі і в Криму заохочувалися лише лояльні до влади представники інтелігенції і мистецтва. Свобода самовираження тривалий час піддавалася відкритим нападкам і, як правило, не фінансувавалася. У місцевих владних структурах склалася кланова «кумівська» система влади, призначення на відповідальні посади своїх, вигідних і проросійськи налаштованих людей. Особливим корупційним вузлом з владою була пов’язана міліція. Маючи необмежені повноваження, вона в існуючій системі дійшла до повного виродження. Час проявив, що коли проросійські організовані і озброєні формування вийшли на вулиці Севастополя та інших міст Криму, міліція, враз відірвана ними від влади, виявилася повністю безпомічною і… перейшла на їх сторону. Їх правовий і державний колабораціонізм отримав назву «міліція з народом». Про організацію виборів в Севастополі можна писати багато і складати на їх прикладі політологічні підручники, але обмежимося лише тим, що севастопольські вибори, маніпулювання самовираженням виборців тут давно були перетворені на фарс. Такою склалася і судова система в Криму. Тож можемо лише констатувати, що всі ознаки фашизму в «антифашистському» русі в Севастополі були не лише присутніми, а життєвими, а звідси маємо підтвердження відомого вислову У. Черчіля, що «майбутні фашисти будуть називати себе антифашистами», який повністю знайшов своє відображення у житті Севастополя, місті, яке свого часу так постраждало від того самого фашизму. На жаль, в Україні злочинно довго не вбачали фашистської загрози в «антифашистському» русі, який кінцево привів до окупації Росією і анексію нею Кримського півострова.
Comments are closed, but trackbacks and pingbacks are open.